30. Ліка

Образився. Чи розсердився. Чомусь почуваюсь геть не комфортно через це. НІби зробила йому щось погане. Сама себе дратую, бо не знаю, чого хочу. Певно ця тиша між нами тисне. 

Виходжу з машини і вдихаю холодне повітря. Але навіть дверцята зачинити боюся. 

Потім сідаю на заднє сидіння. Подалі від Свята. 

— Я спатиму, — кажу йому. — Розбудиш як приїде порятунок. 

— Добре, — киває, не глянувши на мене. 

В цій густій і неприємній атмосфері я звісно не можу заснути. Але і заговорити з ним не наважуюсь. 

Так і лежу, поки нас не рятують. 

Пересідаємо в машину охорони. Свят роздає вказівки. Він має кудись їхати, щось там робити, говорить якимись шифрами. Втомлена голова навіть не може вловити зміст його слів. А мене наказує відвезти додому. 

Хочу заперечити. Але він обриває категорично:

— Їдь. Я буду за два дні. Відпочивай. Можеш купити собі щось, що ти там хотіла. Розважайся, — голос відсторонений, втомлений і дещо розчарований.

Хочу щось сказати, але натикаюсь на його холодний погляд, і відчуття таке ніби з розгону налетіла на стіну. Відразу пропадає всіляке бажання вступати в полеміку. Цей Свят не буде слухати ні про ревнощі, ні вмовляння. І чим його переконати змінити думку я не знаю. Хіба, що я мала йому віддатися в машині? Але я не готова! Це не та жертва, яку  я можу принести в ім'я помсти. 

Та і не факт, що воно б спрацювало. 

Тому мовчки сідаю в машину, що виділена для мене, і втомлено кладу голову на сидіння. У світлі фар бачу, як Свят сідає в іншу машину. Навіть не обертається, щоб глянути на мене. 

І на душі так гидко. Ми ніби і не сварились, але його холод і осуд діють на мене так, що мені фізично боляче. Ніккі, у тебе, здається, не було жодного шансу йому сподобатися. А я йому і не мала подобатися… 

***

Цього дня сплю довго. Бо ніч видалась дуже тривожною. Аж поки не чую тоненький голоск над головою. 

— Соня, вставай! Мені нудно, —  розплющую очі і бачу Дена. 

Посміхаюсь малому. 

— А ти що сам увесь цей час був? — питаю злякано. Відчуваю себе дуже безвідповідальною. 

— Ні, — хитає головою. — Ну, нянька ж була, але пішла от. 

— Фух, — я видихаю з полегшенням. — Добре, що хоч хтось подбав про твою безпеку. 

Згадка про няньку мене не радує. Але засовую ці думки куди подалі. 

— Ти снідав? — питаю в малого. — Я така голодна, що слона б з’їла…

В цю мить телефон вібрує. Бачу на екрані одне слово “Анжеліка”. Спочатку не розумію. Потім…

— Дене, я маю відповісти, — кажу малому. Він ще той цікавий жук, треба спекатись щоб не підслухав. 

Хапаю телефон і йду у ванну. 

— Алло, Ніккі, —  шепочу я. 

— Ліко, як це розуміти?! — вона дуже невдоволена, аж кричить у слухавку. — Ти там мене зовсім осоромити вирішила? Я хотіла, щоб тільки той дурний наречений від мене був не в захваті! Але ж не бомонд!

— Що? Як? — не можу зрозуміти, про що вона. Невже десь сплили наші поцілунки зі Святом в машині? Чомусь зараз в голову лізе лише це. 

— Ти ще й робиш вигляд, що не в курсі?! На людях показала, що я не знаю, де "Гуччі"! Наді мною тепер всі сміються! 

— Ти про що? Звідки ти дізналась взагалі? — питаю, відчуваючи прямо полегшення. Яка дурниця та моде. Тільки Ніккі може про неї так істерити. 

— Моєму новому аккаунту це в стрічці попалось! Це кошмар! Там така невдала фотка, вони тепер думають, що я під фотошопом! 

— Хтось виклав моє фото? — доходить до мене. 

— Я зараз пришлю тобі, сама все побачиш! — вона ще щось каже, але її голос перекриває звук ще одного вхідного виклику. З думкою, що це може бути Свят, дивлюсь на екран. Але все набагато гірше. Тато. Не мій, авжеж. 

***

гортай далі, там продовження ------------>