15. Модна істерика

Ліка

Він так близько, що у мене починає паморочитися в голові. На смак Свят дивовижний, так що хочеться поцілувати його ще. І це лякає. Ну нехай перший раз зробила це на адреналіні, але щоб хотілось знову… А хочеться. Від його жару мені теж стає спекотно. Груди наливаються, жар розпливається тілом. Я судомно вдихаю повітря, і намагаюсь відсунутися, але тіло не слухається. 

—  І що ми будемо робити ці години? — питаю у нього пошепки. Самій лячно і водночас бентежно від нашої близькості. І того, що ми самі на цій трасі, відрізані від світу темрявою. 

— Можу трохи зігріти тебе, — шепоче на вухо, обпікаючи шкіру на шиї гарячим подихом.

Зачіпає підборіддям мою шкіру. Він злегка колеться, хоча ніби голився зранку. Від дотику мене знову обдає мов би окропом. 

— І так спекотно, — кажу, але не відсуваюсь. — Тобі хіба ні? 

Повертаю голову до нього, щоб зазирнути в очі, але наші губи виявляються так близько, буквально в міліметрі одне від одного. Подихи змішуються. Я заплющую очі, очікуваючи що він все ж поцілує. Це якийсь магніт, який я не спроможна подолати. 

І він все ж цілує. Зминає мої губи своїми, одночасно з цим торкаючись талії долонею. Навіть через одяг я все одно відчуваю жар його тіла. Хочеться відчути його руку не лише на талії. Не знаю як краще сісти, щоб було зручно  і водночас не соромно. 

В голові знову паморочиться. Чи то від моєї сміливості, чи від нестачі кисню, бо дихаю я вже не легенями, а здається лише шкірою, настільки глибокий цей поцілунок, несхожий на попередні. 

Коли поцілунок закінчується, я ще несвідомо тягнусь вперед, розуміючи, що рука Свята встигла зміститися на мою потилицю, пальці заплутались в волоссі. Важко втягую повітря. Свят здається так само збентеженим як і я. 

— Дурію від тебе, — видихає в губи. — Що ти зі мною робиш, Ніккі….

Ім’я подруги миттю приводить мене до тями. Це від неї він у захваті. 

— Ми загралися, —  я відкидаю козирок і починаю поправляти волосся, дивлячись в дзеркало. Руки все ще тремтять. Очі підозріло виблискують. На губи навіть поглянути страшно. Такі припухлі вони і мов би не мої. 

— Чому загралися? Я хочу справжніх стосунків з тобою. Це не гра, — зазирає в очі. 

— У нас і так справжні стосунки, — кажу суворо. — Ми скоро одружимось, куди справжніше? 

— Але до чого тоді ця фраза "загралися"? — насуплюється. — Ти сама це сказала.

— А ти що серйозно зібрався зі мною переспати в машині? — повертаюсь до нього, відчуваючи як до всього мого емоційного стану додається справжнє обурення. — Я думала ми тут просто граємось з поцілунками… Ти що мене аж настільки не поважаєш?! — хочуться заліпити йому ляпас. 

— Що це за "не поважаю"? Ти моя наречена, авжеж, я поважаю тебе, — бере мене за руку. — Добре, я розумію, що ти маєш на увазі. Коли я повернусь з кордону, я покажу тобі, як поважаю тебе. І не тільки. 

Чомусь в його тоні мені здається загроза. Певно, через те, що говорить хрипко і уривчасто. Від циї низьких вібрацій його баритону в животі знову ворушиться жар. Доводиться кілька разів вдихнути і видихнути, щоб заспокоїти бунтуюче тіло. 

— Сподіваюсь, під “повагою” ти маєш на увазі шанобливе ставлення і якийсь приємний подарунок, щоб згладити цей вечір! — випалюю в стилі Ніккі. 

— Скажи, що тебе не тільки подарунки цікавлять, — ледь стискає мою руку. — Ти не така легковажна, як хочеш здаватися. Я відчуваю це.

— Ти збираєшся на мені економити? — хай краще розізлиться, ніж знову лізе з поцілунками. Я не впевнена, що втримаюсь сьогодні довго під таким ніжним натиском. 

— Не збираюсь, — Свят все ж відсторонюється і дістає знову телефон. Все одно він вже "засвічений" через те, що ми викликали підмогу. Тепер він не дивиться на мене. 

Образився. Чи розсердився. Чомусь почуваюсь геть не комфортно через це. НІби зробила йому щось погане. Сама себе дратую, бо не знаю, чого хочу. Певно ця тиша між нами тисне. 

Виходжу з машини і вдихаю холодне повітря. Але навіть дверцята зачинити боюся. 

Потім сідаю на заднє сидіння. Подалі від Свята. 

— Я спатиму, — кажу йому. — Розбудиш як приїде порятунок. 

— Добре, — киває, не глянувши на мене. 

В цій густій і неприємній атмосфері я звісно не можу заснути. Але і заговорити з ним не наважуюсь. 

Так і лежу, поки нас не рятують. 

Пересідаємо в машину охорони. Свят роздає вказівки. Він має кудись їхати, щось там робити, говорить якимись шифрами. Втомлена голова навіть не може вловити зміст його слів. А мене наказує відвезти додому. 

Хочу заперечити. Але він обриває категорично:

— Їдь. Я буду за два дні. Відпочивай. Можеш купити собі щось, що ти там хотіла. Розважайся, — голос відсторонений, втомлений і дещо розчарований.

Хочу щось сказати, але натикаюсь на його холодний погляд, і відчуття таке ніби з розгону налетіла на стіну. Відразу пропадає всіляке бажання вступати в полеміку. Цей Свят не буде слухати ні про ревнощі, ні вмовляння. І чим його переконати змінити думку я не знаю. Хіба, що я мала йому віддатися в машині? Але я не готова! Це не та жертва, яку  я можу принести в ім'я помсти. 

Та і не факт, що воно б спрацювало. 

Тому мовчки сідаю в машину, що виділена для мене, і втомлено кладу голову на сидіння. У світлі фар бачу, як Свят сідає в іншу машину. Навіть не обертається, щоб глянути на мене.