28. Свят

— Що б я не приховував, це — моя справа, — кажу, зазираючи їй в очі. — І ти не маєш в це лізти. 

Настрій і так кепський, а Ніккі знову за своє. Не розуміє, що я все одно нічого їй не скажу, як би вона не просила. Їй з такою завзятістю б зайнятись чимось корисним, а не допити влаштовувати.

— Та мені просто цікаво, — відповідає, беручи мене за руку. 

— Цікавість кішку згубила, — переплітаю наші пальці. — Не хочу, щоб ти була в небезпеці, — додаю мʼякше. — Чим менше ти знаєш, тим в більшій безпеці.

— Ну гаразд. А… Щодо безпеки — ті мудаки не підуть за нами до машини? 

— Сподіваюсь, вони зрозуміли, що краще цього не робити, бо у мене є не тільки шокер. Тому першому я показав, що в мене є зброя. 

— Ну гаразд, ти мене заспокоїв, — стискає міцніше мою долоню. — Але не відходь від мене нікуди більше. 

— Добре, — я переплітаю наші пальці. 

До машини йдемо мовчки, а коли приходимо і сідаємо всередину, я відкриваю бардачок і дістаю сумку. Насправді вона більше схожа на великий шкіряний гаманець з одним відділенням, яке закривається і відкивається магнітними застібками. 

Відкриваю сумку і дістаю телефон. Вводжу пароль, переводжу його з режиму літака в активний режим. 

Мобільний доведеться викинути, бо я не приєднався до вайфаю, а використовую вбудовану картку. Навіть одне включення одразу ж засвітить і номер, і ІМЕІ пристрою. 

Але безпека важливіша. Особливо зараз, коли зі мною Ніккі. 

На цьому телефоні звʼязок, авжеж, є, бо він супутниковий. 

Дзвоню голові охорони і коротко, без деталей, пояснюю йому ситуацію. Потім відправляю геолокацію. Прошу також взяти мені чистий телефон із новою карткою прямо сюди. Та іншу машину. Також прошу його нікому нічого не повідомляти і зробити все інкогніто, без передоручень.

Михайлу я довіряю, як собі, колись він врятував мені життя, а його було серйозно поранено. Тоді я перевів його з активної охорони вище. Але для важливих завдань, які не можна доручити аби кому, я завжди обирав його.

— Ну от, скоро буде. Мій голова охорони зараз візьме іншу мою машину і новий телефон. Тобі краще поїхати додому. Награлась вже, думаю, — дивлюсь на Ніккі. 

— І ти не візьмеш мене з собою після всього, що ми пережили? — вона надуває губи. 

— Я боюсь, що може бути і гірше, Ніккі, — зітхаю. — Не хочу, щоб ти потрапила в біду знову. 

— Та яка там біда? — вона торкається моєї руки. — Я що дарма вивалялась в грязюці? 

Думаю, може їй дійсно страшно після того, що трапилось. Зараз вона хоче виглядати хороброю, а по факту, можливо, просто не хоче їхати від мене. Хоча, не те щоб я бачив, що вона в мені зацікавлена. Ніккі навпаки завжди обламує мене в усьому…

— А могла не валятись, — відповідаю. 

— Ну принаймні я знаю, що ти не з Вірочкою, — вона усміхається. — А це вже багато коштує. 

— Ти дійсно ревнуєш, — я теж усміхаюсь. — Мені подобається це. 

— Я рада, — вона тягнеться до мене з поцілунком. Це несподівано. Губи склала трубочкою і завмерла в очікуванні. 

Торкаюсь долонею її щоки і цілую, але не так, як вона очікує, а глибше.

Мене веде від неї, дуже сильно веде. Неважливо, де ми, в якій ситуації, я хочу бути ближче до неї, хочу торкатися. Цілувати, вона зводить мене з розуму… 

Ніккі піддається на мить, потім відсторонюється. Погляд затуманений, кліпає віями і спокусливо посміхається, торкаючись великим пальцем своєї нижньої губи.  

Думаю, що в принципі, до приїзду Михайла в нас ще купа часу, подаюсь вперед, до її вуха і торкаюсь губами мочки, шепочучи: 

— Знаєш, моєї людини не буде як мінімум пару годин…

***

гортай далі, там продовження ------------>