27 Ліка

Страшно. В подвірʼї роса, кросівки вже брудні і штанини теж. В туалет справді хочеться так, що здається не дійду.

— Отам он будиночок з сердечком, — вихоплює променем ліхтаря з темряви перекошену споруду тип, від якого несе тютюновим димом і перегаром. — Ідіть, я підглядати не буду. 

Я роблю крок вперед і тут мене штовхають в спину. Встигаю крикнути, і виставити руки так, щоб не впасти обличчям в траву. Тип б’є мене ліхтарем, але промахується, і потрапляє не в потилицю, а між лопаток.

— Гарна краля, поводься добре і всім буде приємно! — хапає мене за запʼясток вільною рукою.

— Свят! — кричу я. 

— Та замовкни! — кидає ліхтар на землю і вже намагається скрутити мене двома руками. 

Я відбиваюсь ногами, але він хапає мене за волосся, і біль буквально паралізує на кілька секунд, йому цього достатньо, щоб своєю брудною лапаю затулити мені рота. 

Смикає на себе. Я борсаюсь в траві. 

А потім якась сила відтягує його від мене. Тип вигинається в неприродній позі, і обмʼякає, мов всі кістки перетворились в желе. Повітря наповнюється запахом паленого мʼяса. 

Витираю рот долонею, борячись з нудотою. 

— Ти як? Він нічого не встиг? — Свят зазирає мені в очі, допомагає підвестися, обіймає, сканує поглядом. 

— Встиг! — кажу я. — Все волосся видрав! — хочеться дати козлу копняка, але мені страшно до нього наближатися. — Він довго так буде? — киваю на непритомне тіло. 

— Це шокер, він доволі важкий, скоро оклигає. Тож ходімо звідси. 

— Торохни його ще раз, для профілактики, — здається, в мені прокинулась кровожерливість. — А його дружок де? 

— Дружок отримав шокером перший. Він хотів відволікти мене від тебе. 

— Мразота, — я кидаю погляд на туалет. — Ходімо, я все ж зроблю те, за чим сюди прийшла. 

В туалеті мене нудить. Витираю холодний піт з чола, і розумію, що у мене тремтять руки. Якою б незворушливою і крутою я не намагалась здаватися, але мені страшно. Все ще страшно. Невідомо, що зі мною збиралися щойно зробити. І якби Свят не був готовий до нападу…  Навіть думати про таке не хочу. 

Виходжу до нього. Авжеж, він чув, як мене знудило. Ловлю на собі його стурбований погляд.

— Я в порядку, — кажу. — Чесно. Пити тільки хочу. 

— Ходімо назад до машини. Дістану другий мобільний з сумки фарадея. Не хотів цього робити, мене тепер запілінгують тут, але вибору нема. Той має ловити всюди, мій основний номер. 

— Офігіти! — штовхаю його в бік ліктем. — То ми увесь цей час мали звʼязок? І ти тільки зараз про це кажеш? 

— Через це я не встигну поїхати до Львова. Треба буде заїхати з телефоном в Київ, знову сховати його, і тільки тоді їхати. Віддавати його комусь я не буду. 

ВІн говорить загадками. 

— Я нічого не зрозуміла. Навіщо стільки складних маніпуляцій з простим телефоном? — тут вже мені просто цікаво. Справа навіть не в розслідуванні. Просто я не розумію, чим він таким займається, що все настільки зашифровано. 

— Безпека, — знизує плечима. — Той телефон не світиться в загальних мережах взагалі. 

— Але навіщо такі престороги? Ти що — ядеркою торгуєш? — хмикаю я. — Мені здається навіть в Ілона Маска немає таких забобонів як в тебе! 

— Сумка Фарадея є у всіх серйозних людей, Ніккі. У когось там два-три телефони, у мене і так тільки один. 

— Ні, ти мене не забалакуй своєю сумкою. Скажи, що ти приховуєш? Просто не розумію, хто мій наречений… 

***

гортай далі, там продовження ------------>