26. Свят

Вона така кумедна, коли перелякана. Ловлю себе на думці, що знаходжу її милою навіть в таких ситуаціях. Але зараз не час думати про Ніккі в такому сесні.

— По навігатору трохи далі мало бути село, — відкриваю карти. Хоч мережа і не тягне, але навіть без інтернету карти все одно принаймні відкриваються. — От, все правильно, прямо по дорозі, всього кілометри два ще. 

— Ходімо? Там має бути звʼязок? — з надією питає вона. 

— Так, — киваю, в селі має бути звʼязок, хоча б якийсь. — Ходімо.

Ми йдемо вздовж дороги, від телефону є хоч якась користь: він слугує ліхтариком. Це не мій основний мобільний, я їхав "інкогніто", тож взяв одноразку, в який завантажив потрібні контакти, та й все. Треба привертати якомога менше уваги. 

На вулиці темно і прохолодно, бачу, що Ніккі одягнена доволі легко і знімаю піджак, після чого накидаю його їй на плечі. 

— А ти не змерзнеш? — питає стурбовано. 

— Я маю в першу чергу потурбуватись про свою наречену, яку необачно взяв з собою, — усміхаюсь. 

Бачимо на околиці якусь занедбану хату. Але у вікнах горить світло. 

— Свят, — Ніккі смикає мене за руку. — Мені треба в туалет… Я перенервувала. 

— Може, тут поруч вже ловитиме звʼязок. Не впевнений, що нам варто йти в чужий будинок. — Тобі краще б сходити в кущики.

— Я не піду в кущі! А раптом там змія? — вона обурено дивиться на мене. — Там темно і страшно! І взагалі я ніколи в житті так не робила! І у них може бути вайфай від проводного інтернету! — докидає аршумент. 

— Добре, — киваю. — Але давай я зайду спочатку сам. 

— Не кидай мене! Я не буду стояти тут сама! — вона плететься за мною на подвірʼя, якого в прямому сенсі ніби і немає. Прийнамні хата не огорожена парканом. 

— Яка ж ти все-таки вперта… 

Ми підходимо до дверей будинку і я стукаю в них. У мене на поясі, на крайняк, є зброя, а ще шокер в кишені. 

Двері відчиняє якийсь неголений мужик без футболки.

— Васю, ти що там шкребешся?! — питає обурено. — О, а ти не Вася… 

— Добрий вечір. У вас тут є інтернет? 

— І туалет, — додає з-за плеча Ніккі. 

Нас окидають мутним оцінюючим поглядом. 

— А ви хто? — питає нарешті мужик. — Звідки тут взялися? 

— Кияни, колесо пробило, — відповідаю. 

З-за плеча мужика визирає ще один, з цигаркою в зубах, і склянкою в одній руці. 

— У нас гості? — питає він. — Проходьте! Що ти їх на порозі тримаєш? Вася скоро повернеться з пляшкою. 

— Мені б в туалет, — знову тупцюється позаду мене Ніккі нетерпляче. 

— Звісно! — тип з цигаркою штовхає товариша в бік, щоб той відійшов з порогу. — І туалет, і інтернет. Тільки у нас міських зручностей не передбачено. Але у мене є ліхтарик, зараз візьму, Коля, іди сюди, я не пам’ятаю де він лежить… 

— У мене ліхтар в телефоні теж є, — кажу. Щось вони мене напружують. Треба було Ніккі йти в кущі. 

— Свят, іди краще до роутера і викликай допомогу, — шипить Ніккі. — Я з ліхтариком і сама дорогу знайду до туалету. Правда? 

Мужики тим часом на кілька секунд зникають в глибині хати, потім той, що палив, повертається з великим ліхтарем у руках. 

— Я проведу панянку до туалету, — каже він. — Покажу напрямок, точніше. Треба допомагати людям… Може, ви замерзли і вам погрітися треба? Ви проходьте, не соромтеся, ми живемо скромно, але поділимось, чим є. 

Хочу заперечити, чомусь мені не хочеться випускати Ніккі з поля зору. Але вона маше рукою, щоб я йшов з тим іншим. Закочую очі і вони йдуть…

***

гортай далі, там продовження ------------>