25 Ліка

Ревнощі грати легко. Чомусь аж занадто легко. Так і уявляю, як він відшивши показово Віру, тепер їде до неї загладжувати провину. І відразу стає гидко на душі. Він же міг таке зробити. Але чому мені не байдуже? 

Проте ймовірність того, що він справді їде в справах, теж існує. 

— Все це можна змінити, підтасувати і перекрутити. Візьми мене з собою! — іду вабанк.

— Це може бути небезпечно, — насуплюється. — Я ж казав, у мене небезпечна робота, крихітко.  

— Все ясно. Їдеш серед ночі без охорони в дуже “небезпечне”, — роблю пальцями знак. — Місце. 

— Охорона приверне зайву увагу, що у тебе в голові? — насуплюється ще більше. 

— Тупі виправдання для лохушок. Їдь, куди хочеш, —  у мене справді від злості виступають сльози на очах. — Якби це була робоча поїздка, ти б мене взяв. А так — все це лише суцільна брехня. Про вірність, довіру і тому подібне, — мене несе, але не можу зупинитися. Певно правда засмутилась, що втрачаю шанс прослідкувати за ним. 

— Дурепа, — бурчить. — Добре, якщо зберешся за десять хвилин, і ні хвилиною більше, можеш їхати. За десять хвилин я заведу машину і поїду сам, якщо тебе не буде!

— П’ять! — кажу, витираючи сльози долонею. — Та я вже практично готова! 

Його погроза діє, як допінг. Сонливість як рукою зняло. Залітаю в кімнату і застрибую в спортивний костюм, однією рукою закручуючи волосся в хвіст. 

Хапаю сумочку і біжу до гаража. Чую, що двигун ще гуде. 

— Фух! Встигла, — кажу до Свята. — Поїхали! 

— Встигла, — каже похмуро і рушає з гаража.

Ми їдемо нічним містом. В машині тепло, а навколо далеко за північ. Відчуваю, як очі починають заплющуватися. Я відкидаюсь на підголовник і починаю дрімати. Прокидаюсь різко від того, що шурхотять шини по асфальту і машина починає сповільнюватися. 

— Що сталось? — протираю очі. — Де це ми? — за вікнами суцільна темрява, шматок дороги висвітлений лише передніми фарами, і від того стає моторошно. 

— Шину пробило, — Свят лаїться, він дуже невдоволений. — Бляха… 

— Ну у тебе є запасна, — знизую плечима. — Замінити — раз плюнути, — так би сказала НІколь, яка в житті такого не робила. 

— Якщо запаска є, — він насуплюється. — Місяць тому її використав і все ніяк не доходили руки навіть сказати комусь, щоб поклали нову. А ми відʼїхали доволі далеко. Треба викликати когось, приїдуть з Києва, хтось з надійних людей. Треба буде почекати години три-чотири. 

— Я в шоці, — кажу. — Ти це спеціально влаштував, щоб я наступного разу не просилась нікуди з тобою. 

— Точно, це ти мене зурочила, це як жінка на кораблі до біди, — він насуплюється ще більше. 

— Дзвони вже кому там треба, — огризаюсь я. — Я тобі не відьма, зурочувати когось. Треба просто слідкувати за своєю машиною. Чи може мені татові подзвонити? Хай приїде врятує нас? 

— Теж видумала! — вигукує Свят. — Не треба татові. Йому точно не сподобається, що я взяв тебе з собою. Треба було тебе не брати…

Він бере телефон, щось клацає, супиться. Прикладає його до вуха, але так і не говорить.

— Звʼязку нема, — пояснює. — Треба пошукати мережу. 

— Я з тобою! — чомусь одразу пригадуються всі страшні серіали. І я судомно стискаю сумочку. — Сама в машині не залишуся ні за що! 

***

гортай далі, там продовження ------------>