21 Ліка

Свят завмирає в міліметрі від моїх губ. Бачу, як пульсує жилка у нього на скроні, сама застигаю в передчутті цього поцілунку. Блискавична думка, що це не правильно, тону  в доводах розуму про те, що це для справи. 

Тишу будинку розрізає звук дзвінка знизу. 

— Хто там? Ти когось чекаєш? — чомусь одразу пригадуються його розповіді про перестрілки. В купі з тією інформацією, що я вже знаю, мені стає боязно. По спині пробігає холодок. — Нормальні люди так пізно  в гості не ходять, — кажу я. 

— Ні, нікого не чекаю, — Свят насуплюється. — Причому, охорона б не мала пропустити аж до дзвінка нікого. 

— Цікаво, правда? Сподіваюсь, там не мій тато, — я сміюсь. Але смішок виходить нервовий. — Я краще піду в кімнату.

Так мені краще не показуватися. Швидко забігаю в свою спальню і намагаюсь опанувати страх. Хапаю телефон. Чи не начудила чогось Ніккі? Бо всі ці несподівані візити мені зараз здаються якоюсь загрозою провалу. А  я тільки почала його розпитувати. 

— Що за дурниці, — каже Свят. — Якщо це він, то тим паче, ти маєш піти зі мною, — бере мене за руку і веде до вхідних дверей. 

— В білизні? Йди сам! — я пручаюсь. Вологе волосся розсипається по плечах. 

— Ти в халаті, не гола, хай впевниться, що з тобою все добре, — не погоджується Свят. 

Ой! Я не знаю, що робити. 

— Чому твоя охрона нас не попередила? Що про мене подумають, — бурчу я, поки мов припнута йду за ним. 

 — Може, вони намагались попередити, але я не взяв телефон до джакузі, — знизує плечима. 

Збираюсь з духом. Я бачила батька Ніккі один раз вживу, коли той її підвозив. І звісно, роздивилась його фото, які показала НІккі. Але все одно це не те. Він то відразу помітить, що я самозванка. Навіть якщо спробую приховати обличчя за волоссям. Але кращої ідеї у мене немає. 

Свят відчиняє двері, я ховаюсь за його плечем. І відразу стаю свідком того, як якась дівка кидається йому на шию. 

— Святику! Я повернулась,  а ти не береш слухавку! Я дзвонила і писала! — щебече яккась дівка, намагаючись поцілувати мого “нареченого”. — У тебе все добре? 

— Віро, ти взагалі звідки тут? — питає він здивовано. 

Здивовано, але не відсторонено. Мені раптом стає дуже неприємно. Стискаю міцініше поли халату. 

— З Мілану! Щойно приземлилась і відразу хотіла з тобою зустрітися, — Віра нарешті помічає мене. — У тебе що, нова няня? — її брови сходяться на переніссі. — Дивно… 

— Ні, це моя наречена, Ніккі, — каже Свят, нарешті згадавши про мене. — Ніккі, знайомся, це Віра. 

— Ти… ти одружуєшся? — вона відступає на крок. — Чому ти мені нічого не казав? Звідки вона взялась? — я ловлю на собі погляд повний ненависті. 

— Ми, авжеж, непогано проводили час, але так, я одружуюсь, Віро. 

— Тобто як так? Ми два роки разом! І раптом нізвідки береться — ця?! І ти мене навіть додому не хотів запрошувати, а їй значить можна? Що в ній такого особилвого? — зараз мені ВІру стає дуже шкода. Навіть по при те, що вони викликає у мене неприязнь. Вона все одно в цей момент жалюгідна. Навіть не уявляю, що було б зі мною, якби  я опинилась на її місці. 

— Це дуже поспішне весілля, — кажу, кутаючись в халат міцніше. 

Погляд Віри зупиняється на моєму животі. 

— Он як? — каже вона. — Думаєш, якщо завагітніла, то виграла це життя? Це ще не факт, що то його дитина! Свят в цьому питанні дуже прискіпливий і обережний!

***

гортай далі, там продовження ------------>