14. Свят

Додому приходжу доволі пізно, але ненастільки, що мої вже сплять. Бо бачу, що Ден все ще грає на приставці.

Малий любить грати в футбол і гоночки на приставці і я усміхаюсь, коли бачу його. 

— Привіт, — звертаюсь до нього. — Хтось вже має бути в ліжку. 

— Ніколь прогнала няню, і ми грали, — каже малий. — Але вона скзаала ще хвилин пять і спати. 

— Як так "прогнала"? — вигинаю брову. Цікаво, що тут взагалі сталося, поки мене не було. 

— Та вона така зла була після… Як прокинулась. І сказала, що Лана нам не потрібна і ми можемо і самі чудово провести час, — малий знизує плечима. — Ми робили нагетси, потім в саду шукали жуків, потім обирали вудку для риболовлі… І в приставку грали. Вона класна, не така як Лана. 

— Так після чого вона була зла? — мене розпирає цікавість. Щось малий знає, я це одразу зрозумів. 

— Після того, як ти поїхав. Певно тому, що ви розминулися? Вона ж закохалась в тебе? — малий примружує очі. 

Згадую, як ми цілувались вчора. Тіло згадує навіть раніше, ніж мозок. Все ж, наречена у мене дуже спокуслива…

— Мабуть, закохалася, — усміхаюсь і гукаю Ніккі: — Ніккі, ти де? Чому не зустрічаєш?

— А я вечерю тобі гріла, — каже блондинка, підкрадаючись ззаду. — Не знаю, що ти любиш, але гарно запам'ятала наказ готувати щодня, — посміхається.  

— Ден каже ти була зла, — повертаюсь до неї і торкаюсь долонями талії. — У мене є підозри, від чого жінка може бути зла… 

— Святе, — вона напружується. — Ти не попередив, що в будинку ночує якась дівчина! А якби ми були в тому джакузі і потім пішли так по будинку? Це б поставило мене дуже в незручне становище!

— Так ви обидві дівчини, що тут такого? — питаю здивовано. 

— Я твоя наречена! А вона хто? — схиляє голову до плеча і дивиться так пильно, ніби хоче розгледіти правду в моїх очах. 

— А вона — няня Дена, — кажу, усміхаючись. 

— Я не хочу, щоб вона тебе бачила.., — коситься на Дена, який уважно нас слухає, хоч і вдає, що грає. — Потім поговоримо! Йди їж, бо вечеря захолоне! 

— У вас якийсь секрет, я це прямо відчуваю, — усміхаюсь далі, трохи притягуючи Ніккі до себе. — Скажи, який… — видихаю в губи.

— І що мені за це буде? — вона треться носом об мій. Дівчинка грає з вогнем. Чи усвідомлює це?

— А що ти хочеш? — питаю неголосно, торкаючись губами шиї, просто дотик, не поцілунок, але мене страшенно заводить її близькість.

— Хай ця Лана більше не залишається в нашому домі без попередження, — вона здригається від дотику. Я відчуваю її тремтіння своїм тілом.

Хочеться зараз зробити щось більше. Але малий все ще в кімнаті, все ще не спить. 

— Вклади Дена і подивимось фільм, — шепочу на вухо. — Хочеш фільм?

— Домовились, — відходить від мене. — Ну, друже Ден, ми йдемо спати? — вона відвертається, але їй не вдається приховати рум’янець на щоках. 

В цю мить в моїй кишені дзвонить телефон. Дістаю його і бачу, що це Філ. 

— Тоді ви вкладайтесь, якраз маю поговорити, піду до кабінету, — кажу їй і йду до сходів нагору. Кабінет біля спален, але доволі далеко від дитячої. Малий ніколи не жалівся, що я йому заважав спати, навіть коли півночі висів на телефоні щодо поставок. 

Заходжу і прикриваю за собою двері, сідаю за стіл і відповідаю на дзвінок…

Ми обговорюємо поставку, мені кажуть дати.

— Так, мене цілком влаштовує вівторок, — кажу і раптом помічаю, що двері ніби неміцно прочинені.

Встаю з-за столу і тихо-тихо підходжу до дверей, а потім різко їх розкриваю і бачу… Ніккі!

***

гортай далі, там продовження ------------>