13. Ліка

 Як тільки за Святом зачиняються двері, я нарешті можу спуститися вниз і нормально поснідати. Не хочеться знову потрапляти йому на очі. Бо він, схоже, аж занадто переймається консумацією шлюбу. Так сильно, що прагне консумувати його ще до реєстрації. 

Спати з ним — останнє, що  я збираюсь робити. Але як цього уникнути? Треба просто швидше завершувати свою справу! Невідомо, що там вчинить Ніколь. І скільки у мене часу насправді. Бо один приїзд її батька в гості — і всьому кінець. 

Вирішую, що почати пошуки доказів злочинної діяльності Свята треба з його кабінету. 

Той, на диво, навіть не зачинений. Або Свят не такий дурний, щоб тримати там щось важливе. Або він просто не очікує, що  в будинку хтось туди залізе. 

Я заходжу в кабінет і поринаю в суворе чоловіче царство. 

Багато дерева, класичне оформлення. Видно, що над оформленням, скоріш за все, працював дизайнер, як, власне, і в інших кімнатах. Тут нічого зайвого: великий деревʼяний стіл, крісло навпроти нього. На столі жодних паперів. Є книжкові полиці. А ще — якась шафа. Стіл також доволі масивний, там явно щось лежить всередині.

І в усьому цьому ніби все одно зберігається запах Свята. Так ніби він присутній тут. Робити обшук з відчуттям, що він за мною дивиться не дуже приємно.

Починаю з шафи. Якщо щось збергати то в якомусь прихованому сейфі. Але коли відчиняю дверцята то бачу… пляшки. Ой! Ну це зовсім не те. Що мені треба. 

— А ти що тут робиш? — підстрибую від несподіванки і дивом ловлю пляшку, яку зачепила рукою. 

Я зовсім забула про малого. А він — ось. Сонний. Зі скуйовдженим волоссям і примруженим поглядом. Точно як у його татуся. 

— Тато не дозволяє нікому ходити до його кабінету, — каже, уважно поглянувши на мене.

— А це його кабінет? — питаю здивовано. Ну малого ж я зможу обвести навколо пальця? Хоча і дуже образливо, що мене побачили так рано. Ден скаже Святу. Той замкне кабінет. 

— Хіба не видно? — хмикає. — Он стіл. Стілець. 

— Ну… Де факто ми тут вдвох, — кажу я нарешті. — Отже, обоє порушили заборону. Тільки я про неї не знала, а ти знав. 

— І то правда, — він насуплюється. — Один раз я зайшов до його кабінету і взяв тут якісь важливі аркуші… То він після того став їх ховати. 

— Жадібний, — співчутливо зітхаю. — А куди ховає? Знаєш? 

— Він же від мене ховає, — насуплюється ще більше. — Звідки мені знати.

— Ну ходімо звідси, не скажемо тату що ми тут були, бо обоє отримаємо на горіхи, — я швидко зачиняю бар. — А якщо тобі треба буде папір — кажи мені. Ти любиш малювати? — ніби загроза минула. Тепер малий і сам боятиметься сказати, бо і його покарають. 

— Добре, ходімо, — киває. 

Я щебечу до нього про сніданок і справи на день. Поки не наштовхуюсь на жінку в кухні. Висока, білява, з суворим обличчям. Це ще що? 

— А ви хто? — питаю у неї, кліпаючи віями. Вона без уніформи. Отже не покоївка. — Свят мене не попередив, що у нас гості. 

— Це ж Лана, моя няня, — сміється Ден.

— Добрий ранок. Я вкладаю малого і ночую тут, коли Святослав затримується, — каже дівчина. 

Чомусь мене шкрябає якесь таке неприємне відчуття. Ніби застукала її в ліжку Свята. Та яка мені взагалі справа до того, хто ночує і де… 

— Ви ж уже йдете? — питаю у неї, намагаюсь виглядати приязно. Але щелепу зводить від нещирої посмішки. — Я сама подбаю про майбутнього пасинка. 

— Святослав не давав ніяких розпоряджень щодо цього, зараз напишу йому, — дістає телефон і щось клацає в ньому.

— Я сама вам здатна дати розпорядження! — чомусь мене охоплює роздратування. Певно, через те, що ця Лана буде плутатись під ногами і заважати вести розслідування. 

***

гортай далі, там продовження ------------>