9. Ліка

Збоченець! Тільки одна думка в голові. Ці багатії — розбещені. Але мені треба не провалитися. І це дуже складно. Бо моє тіло мене погано зараз слухається. Хто б мені сказав, що можна одночасно бентежитися і ненавидіти людину? Я сов би задихаюсь, горло перехоплюють спазми. Мене розбирає цікавість, страх і певно адреналін зараз в крові зашкалює. Хоча ми просто зачинені в тісній комірчині… 

Хочеться провалитися крізь землю. Я вже дуже гостро жалкую, що взагалі ввʼязалась в цю авантюру. Нехай би Ніккі сама розплутувала свої проблеми з шлюбом і батьком… Але є одне "але", яке змушує зціпити зуби і продовжувати вдавати дурепу. 

Я маю закінчити справу свого батька. Те розслідування, яке він вів, і через яке загинув. Мені треба довести все це до кінця. У мого тата не було таких можливостей, як тепер є у мене. Я в домі ворога, ближче, ніж будь-хто.

Поки відтираю пляму від коктейлю, думка вмовити Свята зняти штани здається мені все привабливішою. Забрати ті бісові штани і втекти додому. А він хай по клубу без них ходить. Було б весело. 

Але потім пригадую його роздратований погляд і розумію, що ця моя витівка була б останньою. Він зовсім не м'який і пухнастий зайчик. А людина, яка може віддати наказ вбити когось і не здригнутися. І спати після того спокійно. 

— Може ти вже достатньо читстий? — питаю у нього. — Бо ми так довго відсутні, що це вже непристойно. 

— Ти — моя наречена, нічого непристойного в цьому немає, — усміхається. 

— І що вони всі про мене подумають? Ми лише зранку познайомились! — і чхати мені, що б на моєму місці зробила б Ніколь. Я знаю, що для мене це не норма. — Я… взагалі з тобою спати збиралась тільки після вінчання! — добиваю. 

— Яке ще вінчання? — здається, мені таки вдається трохи спантеличити його. 

— В церкві, любчику, ми ж одружуємось назавжди, — от тільки ти ще не знаєш, що це “назавжди” не настане ніколи. 

— У нас буде виїзна церемонія, — насуплюється. — За місяць, на вихідних.

Ну хоч про непристойне думати перестав. Бо у мене від напруги піт по спині побіг. Якби йому вздумалось притиснути мене до стінки і поцілувати, я б… Ой! Тепер я думаю непристойне. Так… Треба зупинити це. 

— Подбай, щоб священник теж приїхав на цю церемонію, — кажу я. — Хіба татко тобі не казав? 

— Я думав, ти агностик, ти ж щось таке писала в інсті, мені доповідали… — бурмоче. 

— Агно… хто? — морщусь. Ну Ніколь. Що вона там придумала? 

— Ну, типу не віриш, ні що Бог є, ні що його нема, якась дуже дивна позиція, я ще тоді дуже здивувався. Чи це ти для краси поставила? — хмикає. 

— А ти про те… Ну я вірю, що Всесвіт нас чує і веде кожного своїм шляхом. Але шлюби, вони точно вкладаються на небі, — що я ще не знаю про Ніколь? Дурепа… Треба було не спати в потязі, а ретельно вивчити її Інсту. Але я думала, там не буде цієї філософії. 

— Зрозуміло, — він подається вперед і шепоче на вухо. — А я вірю в те, що шлюб остаточно вкладається в ліжку, а все до того — фігня.

Мене охоплює тремтіння. Ноги стають такими мʼякими від його голосу і того, як він це сказав. Збираюсь з думками. Треба щось влучне відповісти. Але в голові якийсь туман. І живіт наливається жаром… 

— Після вінчання авжеж буде ліжко, — чомусь теж пошепки відповідаю. — Нам же треба красиві дітки… 

Усвідомлюю, що його губи все ще дуже близько від мене. І здається, зараз буде наш перший неочікуваний поцілунок. 

***

гортай далі, там продовження ------------>