7. Ліка. Охолонь, любчику

Бісові бренди, в яких я не тямлю. І бісячі модниці, які знають, як і Ніккі, все. А я не знаю. І часу у мене на підготовку не було. 

Ледве спекалась Андрія, певно, ще й образила його. А тут ці налетіли. Звідки ж я знала, що Ніккі така зірка серед них? 

— Ніккі, що у вас тут відбувається? Битва мод? — Свят усміхається. 

— Любчику, — зітхаю. — Щось у мене голова розболілась. Все як в тумані. Може підемо щось вип'ємо? — зиркаю на бар. Чорт! 

Окупували з усіх боків. Тут ці сороки з своїми брендами. Там Андрій, який все ще дивиться на мене з підозрою. 

— Що, до свого фаната хочеш? — продовжує усміхатись, обіймаючи мене однією рукою за талію. 

Тепло його руки здається пропікає крізь тканину. Не можуть у чоловіка бути такі гарячі руки. І головне в нього це вже мов звичка, хапати мене і притискати до себе. Я задихаюсь від цих обіймів. 

— Пити хочу. Принеси, певно, — кажу нарешті. Вирішую, що краще сидіти з дівчатами, ніж йти до Андрія і нариватися. — Де там твої друзі? 

— Добре, — киває. — Зараз принесу тобі коктейль і підемо знайомитись. 

Таке відчуття, що я не в клубі, а на мінному полі. І цей вечір тільки почався. 

Коли він відпускає мене, відчуваю відразу і полегшення і розчарування. 

— Я знала, що то Гесс, — шиплю до своєї хейтерки. — Тебе перевіряла, ясно? 

Більге не знаю, що додати. 

— Ага, авжеж, — вона підтискає губи. — Просто виїжджаєш на своєму мужику, він купує тобі рекламу і якихось радників. 

Але  я рорблю вигляд, що дуже зайнята телефоном. Саме час запостити якусь сторіс для відведення підозр. Заходжу в інсту Ніколь, помічаю там кілька непрочитаних повідомлень. Натискаю машинально. Бачу повідомлення від Джо… А чорт! Сердечки. 

Швидко блокую телефон. Не вистачало ще, щоб Свят помітив. Ну НІколь! Ну дурепа. Я думала, вона хоч почистила переписки. Пульс пришвидшується. 

Свят не дурень. Якщо він почне щось підозрювати і полізе перевіряти це все… Навіщо вона те все залишила? 

Шукаю нареченого поглядом. Він несе коктель. Разом з ним йде якийсь чоловік. Але я його навіть роздивлятися не встигаю. Погляд сам повертається до Святослава. Це певно, тому що я його ненавиджу. А не тому, що він рухається, мов хижий звір. Граційно, пружно, і натовп ніби сам перед ним розступається. 

— О, дякую, солоденький, — беру коктель і відпиваю через соломинку, продовжуючи дивитися на чоловіка. Він чомусь теж зависає. 

Подається вперед, до мого вуха, і каже:

— Я готовий розписатись хоч завтра. І консумувати шлюб… 

Мені стає дуже задушливо. Тіло все переповнюється жаром. 

— Місяць, — шепочу я. Голос теж мене не слухається. — А з чим цей напій? — питаю нарешті. Бо відчуття таке, що я сп’яніла. 

— Здається, з текілою, жіночий, солоденький, — продовжує шепотіти. — Ти ж вічно на вечірках фоткалась з ним. 

— А ти передивлявся мої фото? Це так мило, — але насправді мені страшно. Навіщо йому було так пильно вивчати Ніккі? — Запам’ятав, — додаю, знову дивлячись йому в очі. — Шкода, що я не така уважна, як ти. 

— Може, ну її, цю вечірку? — шепоче далі. — Поїхали святкувати наше знайомство вдома… 

Мене пересмикує від обурення. Хай він і думає, що перед ним Ніккі, але навіть вона не така доступна як йому хочеться. 

Перевертаю коктель йому на коліна.

— Охолонь, любчику. 

Ловлю його погляд. Ой. Мені, здається, прийшов кінець. 

***

гортай далі, там продовження ------------>