3. Ліка. І як ми це все провернемо?

Серце пропускає удар. В обличчя вдаряє душна хвиля. Ми про це не думали з Ніколь. 

Ніколь — моя однокурсниця. І не зважаючи на те, що ми давно знайомі, близькими подругами ми не були. Скоріше, ми були подругами по нещастю. Бо мали майже однакову зовнішність, і нас постійно плутали. То мене вичитував професор за нездану курсову, переплутавши з Ніколь. То за нею бігав з претензіями якийсь мій залицяльник, якого я послала. 

Тож коли Ніколь прийшла до мене з своїм карколомним планом, я, м’яко кажучи, здивувалась. І хотіла відмовитися. 

 — Тато знайшов мені якогось нареченого, — довірливо починає Ніколь. — Я його ніколи не бачила, якийсь Святослав Шевченко, дуже багатий. У татка там якісь проблеми з банком і він типу за мій рахунок вирішив виїхати з ситуації. 

— Середньовіччя якесь, — обурююсь я. У мене зірвалась співбесіда. Мене навіть флористом в магазин брати відмовились. А я мріяла, що після універу влаштуюсь одразу на престижну роботу. Тож проблеми Ніккі мене не чіпляють. 

— Ага, — Ніккі потягує коктейль. — Він же мене купив практично. Я ледве виторгувала місяць до шлюбу. Щоб ніби як з ним познайомитися. Але насправді, — вона схиляється до мене ближче. — Насправді  я хочу за цей місяць поїхати до свого Джордано…

— До кого? — округлюю очі. 

— Ну був у нас в універі такий аспірант, Джордано, гарячий такий італієць, ти забула? Ой… У нас кохання. Але він не в нашому колі по фінансовій вазі, тато ніколи не погодиться на такий шлюб. А я не хочу за того Шевченка йти! — кожен раз, коли чую прізвище "Шевченко", мене пересмикує. — Анжеліко, кицюню, давай до Шевченка поїдеш ти? Ми ж схожі! А я влаштую шлюб з Джо-Джо! 

Я дивлюсь на Ліку як на людину, якій санітари забули видати пігулки, і у неї почались марення. 

— Ти серйозно? — нарешті питаю я. — Я буду вдавати наречну якогось товстосума? 

— Ну тобі просто треба трохи потягнути час. Отой місяць до весілля, щоб батько нічого не запідозрив. А я за цей час вийду за Джо-Джо! І тоді вже татусь нічого не зможе вдіяти! — вона мрійливо усміхається. 

Я б певно віддаала багато чого, аби мій татко міг вдіяти будь що. Але мого тата немає. І винний в цьому якраз якийсь Шевченко… 

— Покажи його фото, — поривчасто питаю я. Я не вірю в збіги, але раптом? 

— Джо-Джо? — перепитує Ніккі, розблоковуючи телефон. 

— Нареченого свого, Шевченко… як ти там сказала його звати? 

Ніколь підсуває мені телефон. Бачу хижий погляд і прямі брови. Так… Такого не може бути, але це він. Той, за чиїм наказом вбили мого батька. В горлі стає сухо. Здається, якби через екран можна було когось знищити, я б вже це зробила. Ніккі по своєму витлумачує мій задумливий погляд на чоловіка:

— Він насправді непоганий, навіть симпатичний, скажи? От тільки мій Джо-Джо все ж кращий, — вона знову розпливається в усмішці. 

— Так, непоганий, — кажу я машинально. — І як ти думаєш ми все провернемо? 

— О, не переживай. Я все придумала!..

***

Все, та не все. Батько Ніккі відразу зрозуміє, що я не вона. 

— Я з ним потім поговорю, пити хочу, — кидаю Святу. — Така спека, і ця валіза важка була… Передавай привіт. Е… Хлопчику, — повертаюсь до малого. — Покажеш мені вашу кухню? 

— Я не хлопчик тобі, — хмикає. — Взагалі я вже не малий!

Немає коли сперечатися. Характером він увесь  в татка. 

— Авжеж ти не малий, тому і звертаюсь по допомогу, — кажу, розтягуючи занімівші від страху губи  в посмішці. — Допоможеш, як дорослий чоловік? 

***

гортай далі, там продовження ------------>