1. Ліка. "Ти точно така, якою я тебе уявляв..."

Паркую орендовану машину біля будинку і хмурюсь. Гарно влаштувався, гад. Занадто гарно. І хоч би вийшов зустріти. Я маю валізу сама нести? 

Помічаю кнопку домофону. Тисну на неї. За мить чую звідти чоловічий невдоволений голос:

— Ти щось рано, ще ж і дванадцятої нема.

Чую, як в дверях клацає замок і вони відчиняються.

От вам і тепла зустріч з “нареченим”. Думала він хвилюватиметься, квіти придбає і вийде мені назустріч. Заганяти машину в його двір я не збираюсь. У мене оренда вже закінчується. 

Зціплюю зуби і виходжу на вулицю. ДІстаю з багажника валізу. Та важка, вислизає з рук. Ніккі цегли туди напхала, не інакше. 

З жалем бачу, як коліщатко бʼється об бруківку і відлітає, тікаючи від мене в далину. 

— Прекрасно! — бурчу крізь зуби. Знову натискаю на кнопку домофона. Пригадую інтонації Ніккі і відразу строчу в мікрофон. — Любчику, ти  б не міг мені допомогти? Я тут маю невеликі проблеми. Без тебе ніяк. 

Ніби вона  сказала б саме так. А мені Свята хочеться послати під три чорти. 

Він врешті-решт відчиняє хвіртку. Я ледь тащу той чемодан.

До дверей ледь доповзаю. І нарешті бачу Свята вживу: в одних темних штанах, без футболки, він сканує мене своїм поглядом з голови до ніг, але найбільше очі зупиняються в районі декольте. Я вдягла ту кофтинку, на якій наполягала Ніккі. Треба було не вдягати. 

— Давай свій чемодан, — каже врешті-решт, забираючи валізу. — Батьки тебе реально якось рано з дому виперли. У мене ще були плани на день. 

— Ти не радий? — питаю, роблячи очі ображеними. Ну принаймні я дуже на сподіваюсь, що мій погляд зараз не виглядає так, ніби я хочу Свята вбити. 

— Не розумію, чому ти так радієш, — він хитає головою. — Хоча, я бачив твою інсту, певно, ти дійсно маєш бути щаслива. Картку я тобі дам, та і буде все нормально. 

— Життя — суцільний привід для свята, — кажу я. — Татко подбав про мене, ти не старий дід, а милий і дуже мужній, — що я несу! Але Свят і правда виглядає мужньо. М’язи рельєфні, зростом більше ніж на голову вищий за мене. — У нас будуть красиві дітки…, — закашлююсь. Відчуваю як червонію. — Ну, коли я буду готова до цього… 

— Дитина в мене вже є, син. Тож головне, щоб ти поладнала з Деном, кралю, — знову окидає мене оцінюючим поглядом. 

Хамло. Та й чому  я дивуюсь? Бідолашна Ніккі. Якби їй справді довелось виходити за нього заміж? 

— А хто такий Ден? — прикидатися дурепою так прикидатися.  

— В сенсі? — він насуплюється.  — Тобі що батьки зовсім нічого не розповіли? Та і я ж щойно сказав, що це мій син.

— Ну вони щось розповідали, — я знизую плечима. Хто зна, що там батьки розповіли Ніккі? — Але я не дуже уважно слухала, у мене були інші справи. 

— Скупити всякого хламу в онлайн магазинах? — хмикнув він. — Чи ти шопишся тільки офлайн? 

— Ну по-різному буває. Іноді я люблю довго обирати і все приміряти, ти ж будеш зі мною їздити? Мені важливо виглядати красивою в твоїх очах, — кажу і чекаю, що відмовиться. Не чула про таких чоловіків, які люблять шопінг. 

— Авжеж, не буду. Ти не для цього сюди приїхала. Не розумію взагалі, навіщо ви з батьками придумали це все з місяцем проживання разом перед шлюбом, — він врешті-решт бере мій чемодан. — Могли б розписатись хоч завтра. Я б керував злиттям фірм, а ти б поїхала кудись на Балі. 

— Ну не можна ж одружуватися з геть незнайомою людиною! — обурююсь я. — Тато все продумав. А на Балі я поїду після шлюбу. Ти, сподіваюсь, теж. Будемо робити красивих діток, — хіхкаю. Хай попсихує. 

— Ніколь, ти точно така, якою я тебе уявляв, — усміхається і йде до сходів з моїм чемоданом. 

Значить нічого не запідозрив. 

***

гортай далі, там продовження ------------>