Епілог.Власний шлях

Навчитися жити виявилося складніше, ніж я думала.

Здавалося, найстрашніше залишилося позаду. Таємниці, що роками ховалися в минулому, нарешті відкрилися, а доля, яка колись здавалася непорушною, змінилася. Та правда не могла миттєво зцілити всі рани. Деякі нагадували про себе несподівано — у снах, уривках спогадів або хвилинах, коли навколо ставало надто тихо.

Радослав зник так само раптово, як і з’явився.

Він не залишив пояснень, не попрощався, не дав жодної зачіпки, за якою можна було б відшукати його слід. Я не знала, де він тепер і чи повернеться колись у людський світ. Можливо, знову залишився на самоті зі своєю силою, досі не навчившись приймати чужі рішення.

Колись ця невідомість не давала б мені спокою. Тепер я дозволила їй залишитися без відповіді. Не тому, що забула Радослава чи все, що пов’язувало нас у минулому. Просто більше не хотіла жити в очікуванні його повернення.

Моє життя нарешті належало мені.

Ми з Власом починали все спочатку — без божественних обов’язків, давніх обітниць і чужих очікувань. Він більше не був Велесом, а мені не потрібно було шукати в собі Додолу, щоб зрозуміти, ким я маю стати.

Спочатку звичайне життя здавалося Власові дивним випробуванням. Він міг довго спостерігати за дощем за вікном, наче намагався розгадати його задум, або зосереджено вивчати кавоварку, яка вперто не хотіла працювати так, як він очікував. Іноді його серйозність у найбуденніших справах викликала в мене усмішку.

— Ти ж колись керував силами, яких люди навіть не розуміють, — нагадала я, коли він утретє перечитував інструкцію до нового приладу.

Влас підвів на мене погляд.

— А тепер я маю зрозуміти, чому ця річ не виконує того, що від неї вимагають.

— Можливо, вона просто не любить наказів.

Він замислився, а тоді тихо засміявся.

Такі миті були для мене дорожчими за будь-які дива. У них не було пророцтв, таємних знаків чи голосів минулого. Лише ми двоє, наші розмови й маленькі клопоти, з яких поступово складалося спільне життя.

Я теж училася жити заново: не озиратися на кожен свій крок, не шукати прихованого значення в кожному сні, не намагатися віднайти в теперішньому відлуння давньої історії. Минуле залишалося частиною мене, але більше не визначало, ким я повинна бути.

Влас не вимагав, щоб я забула пережите. І я не просила його знову стати тим, ким він був колись. Нам обом доводилося вчитися приймати одне одного без давніх імен та призначень.

Світлана й Борислав допомагали нам у цьому по-своєму.

Подруга часом з’являлася без попередження, приносила щось смачне й одразу бралася розпитувати, як у нас справи. Борислав, звісно, не міг утриматися від жартів, особливо коли помічав, як Влас намагається впоратися з черговою побутовою дрібницею.

— Ніколи не думав, що побачу день, коли Велес програє звичайному чайнику, — якось заявив він.

— Я ще не програв, — спокійно відповів Влас.

— Звісно. Просто чайник поки що перемагає.

Світлана розсміялася, і я приєдналася до неї. Влас лише похитав головою, хоча кутики його губ ледь помітно піднялися.

Ми відкривали для себе те, чого колись не мали змоги пізнати: прості радощі, легкість, право помилятися й не шукати в кожній невдачі знаку долі.

Минув майже рік.

Осінь знову розфарбувала місто в золото й мідь. Одного дня Влас запросив мене прогулятися парком. Я нічого не запідозрила, аж поки він не зупинився під деревами, з яких повільно опадало листя.

У його погляді було щось таке, від чого я раптом забула всі слова.

Влас узяв мене за руки.

— Я не знаю, що чекає на нас попереду, — сказав він. — Не можу обіцяти, що ніколи не помилюся чи завжди матиму відповіді. Але знаю, що хочу зустрічати все це разом із тобою. Не тому, що так вирішила доля. Тому, що цього хочу я.

Він замовк, наче збирався з духом перед чимось значно важливішим за будь-яку битву.

— Яромиро, ти вийдеш за мене?

На мить світ довкола ніби завмер. Я дивилася на чоловіка, якого колись боялася втратити, ще не розуміючи, чому він став таким важливим для мене. Тепер відповідь не потребувала ані знаків, ані спогадів про інше життя.

— Так, — прошепотіла я. — Звісно, так.

Влас усміхнувся, і я побачила в його очах ту саму ніжність, яка колись допомогла мені відчути себе собою.

Цього разу я не боялася майбутнього. Принаймні більше не дозволяла страху вирішувати за мене.

Ми одружилися восени.

Для церемонії я обрала церкву, де колись уперше по-справжньому обрала себе. Тоді це рішення здавалося кроком у невідомість, спробою вирватися з-під влади минулого й повернути собі право вирішувати власну долю. Тепер я поверталася сюди з іншим відчуттям — не щоб довести свою свободу, а щоб розділити життя з людиною, яку кохала.

Світлана не приховувала сліз, хоча вперто запевняла, що це через осінній вітер. Борислав стояв поруч із нею й час від часу щось шепотів, від чого вона то сміялася, то штовхала його ліктем.

Я майже не чула їхніх жартів. Уся моя увага була прикута до Власа.

Він чекав на мене біля вівтаря. Не як бог, що повернувся по втрачене, і не як той, хто наперед знає, чим закінчиться наша історія. Переді мною стояв чоловік, який зробив власний вибір і прийняв його наслідки.

Коли я стала поруч, Влас узяв мене за руку.

— Я не обіцяю, що завжди знатиму, як правильно вчинити, — промовив він. — Але обіцяю не ховати від тебе правду за мовчанням і не вирішувати за тебе, що буде краще. Я хочу бути поруч, чути тебе й поважати твої рішення. Навіть тоді, коли вони відрізнятимуться від моїх.

Я відчула, як до горла підступає клубок.

— Я не обіцяю, що ніколи не боятимуся, — відповіла я. — Іноді минуле ще повертатиметься до мене, а я не завжди знатиму, як із цим упоратися. Але обіцяю не дозволяти йому керувати моїм життям. Не забувати, ким я є, і не вимагати від тебе ставати кимось іншим. Я обираю тебе не через те, ким ми були колись, а через те, ким стали одне для одного тепер.