Остання ціна вічності

Повідомлення від Радослава надійшло ближче до вечора. Після всього, що сталося, мені не хотілося знову слухати натяки, та запитань залишилося надто багато.

Ми домовилися зустрітися біля Смородини.

Радослав чекав біля води. Над річкою згущувалися сутінки, холодний вітер тягнув від берега запах вогкої землі.

— Ти прийшла, — сказав він.

— Ти сам попросив.

Він уважно вдивлявся в моє обличчя, ніби шукав у ньому сліди тієї, яку пам’ятав.

— Я хочу, щоб цього разу ти вислухала мене до кінця.

— Тоді не приховуй нічого.

— Ти досі віриш, що правда щось змінить?

— Принаймні допоможе зрозуміти, з чим мені жити далі.

— Ти завжди була впертою.

— А ти завжди вважав, що знаєш краще за мене.

Радослав перевів погляд на річку.

— Я знав, ким ти була. Знав, ким ми мали стати. І вірив, що одного дня ти повернешся.

— Ти просто вірив у це чи зробив усе, щоб так сталося?

Він не відповів одразу.

— Я хотів повернути наше життя. Наше майбутнє. Те, що в нас відібрали.

— Ти говориш про Додолу.

— Я говорю про тебе.

— Ні, Радославе. Ти говориш про жінку, яку пам’ятаєш. Але я не можу прожити її життя замість власного.

Його обличчя напружилося.

— Наші долі переплелися задовго до твого народження. Те, що має статися, не зникне лише тому, що ти цього не хочеш. Зв’язок крізь віки все одно приведе нас до тієї миті, від якої ми намагаємося втекти.

— А якщо я не хочу, щоб він привів мене до тебе?

Його впевненість на мить похитнулася.

— Твоє бажання не скасовує того, що було між нами, Додоло.

— Ти називаєш це долею, бо так не мусиш приймати мою відмову. Достатньо вирішити, що все визначено, а я маю погодитися.

— Ти не розумієш. Я кохав Додолу. Вона обрала мене. Ми мали правити вічність поруч, не ховатися від світу й не втрачати того, що належало нам від самого початку.

У його голосі прорвався біль, який він роками ховав за переконаністю у власній правоті. Я могла уявити, скільки він утратив і як відчайдушно прагнув повернути минуле.

Та співчуття не означало згоди.

— Можливо, Додола справді тебе кохала. Але я не пам’ятаю всього, що було між вами, і не збираюся вигадувати почуття лише тому, що вони колись існували.

— Ти пам’ятаєш більше, ніж думаєш.

— А ти бачиш у мені тільки те, що хочеш повернути.

Він різко відвернувся.

— А Влас? Його ти теж обираєш замість минулого?

— Не вплутуй його в це.

— Чому? Бо він знову мовчить? Чи тому, що ти досі сподіваєшся почути від нього правду?

Його слова зачепили те, чого я сама не хотіла торкатися. Влас справді багато приховував. Я не знала його причин, але наслідки його мовчання доводилося переживати мені.

— Ти знаєш, чому він так учинив? — запитала я.

— Влас завжди вмів залишатися осторонь, коли наставала пора відповідати за власні рішення. Тієї ночі він знову промовчав, а все пішло не за його задумом. Тобі дісталося забуття, мені — втрата. А він і далі міг удавати, що нічого не здатен змінити.

Я не знала, скільки в його словах правди, а скільки — бажання налаштувати мене проти Власа.

— Навіть якщо ти маєш рацію, це не дає тобі права вирішувати за мене.

— Я хочу, щоб ти згадала.

— А якщо, згадавши все, я однаково не оберу тебе?

Радослав дивився на мене так, ніби не допускав самої можливості.

— Ти не можеш знати цього напевно.

— Зате знаю, чого не хочу зараз. Я не стану Додолою лише тому, що ти пам’ятаєш її краще за мене. І не дозволю давнім обіцянкам визначати моє майбутнє.

— Ти говориш так, ніби минуле можна просто залишити позаду.

— Я намагаюся його зрозуміти. Але це не означає, що мушу повторити кожен його крок.

Він зробив крок до мене.

— А якщо твій вибір нічого не змінить?

— Тоді принаймні знатиму, що зробила його сама.

На мить мені здалося, що він почув. За його впертістю ховалася людина, яка не знала, як жити без майбутнього, яке колись вважала своїм.

Та Радослав швидко повернувся до звичного тону.

— Ти дозволяєш Власу приховувати правду, а собі — жити в омані. Невже нічого не навчилася?

— Я не нагорода за чиєсь терпіння або давню обіцянку.

— Я ніколи не вважав тебе нагородою.

— Тоді перестань вимагати, щоб я стала тією, якою тобі потрібно мене бачити.

Його погляд похолов.

— Я дав тобі можливість згадати. Думав, коли ти дізнаєшся правду, усе стане на свої місця.

— Правда не завжди повертає все на свої місця.

— Тоді тобі доведеться відчути, що станеться, коли ти відмовишся від того, що належить тобі.

— Я тобі нічого не винна. І ніколи не належала тобі настільки, щоб ти міг вирішувати за мене.

— Ти справді віриш, що зв’язок, який тривав століттями, зникне від кількох слів?

— Жоден зв’язок не дає права забирати в іншого свободу.

Радослав простягнув руку.

Я не встигла відступити.

Повітря затремтіло, а невидима сила стиснула мене зсередини. Біль перехопив подих, змусивши схопитися за груди.

В очах Радослава спалахнуло торжество.

— Відчуваєш? Можеш заперечувати, але це нікуди не зникло. Ти досі пов’язана зі мною.

— Зупинися…

Я спробувала відійти, та ноги не слухалися. Здавалося, щось усередині рветься на частини.

Радослав зблід.

— Це неможливо. Я лише хотів…

Він замовк, коли я похитнулася.

— Яромиро?

Я не змогла відповісти. Світ розпливався, біль поглинав усе довкола. Радослав підхопив мене, не давши впасти.

— Ні. Цього не мало статися.

Він притиснув долоню до моїх грудей, наче сподівався повернути назад те, що сам зробив.

— Подивися на мене, Додоло!

Я насилу розплющила очі.

— Я… не… Додола…

Він завмер.

Уперше перед ним була не втрачена кохана, яку він намагався повернути, а я — людина, яку він ледь не знищив заради власної правоти.