Чужа правда

Після розмови з Власом у мені залишилося надто багато невисловленого.

Його зізнання не могло стерти років мовчання чи повернути втрачені можливості. Та вперше я побачила за його стриманістю не лише бажання не втручатися в мій вибір. Він теж боявся — відкритися й почути, що я ніколи не обрала б його сама.

Влас помилявся, коли вирішував за мене, скільки правди я здатна витримати. Принаймні тепер він більше не намагався виправдати своє мовчання.

Чи зможу я пробачити його? Чи розберуся у власних почуттях до Радослава? Відповідей не було. Та вперше захотілося шукати їх не в поясненнях цих двох чоловіків, а в розмові з тими, хто знав історію Додоли, Перуна й Велеса зблизька.

Мені потрібна була Світлана.

Наступного ранку я вирушила до неї.

Вона відчинила двері майже відразу. Усмішка зникла з її обличчя, щойно побачила мене.

— Щось сталося?

— Мені потрібно поговорити з вами. З обома.

Світлана не стала розпитувати й пропустила мене всередину.

Борислав сидів на кухні. Побачивши мене, він відставив чашку й посунув стілець до столу. Світлана поставила переді мною чай, але я навіть не торкнулася горнятка.

Дорогою сюди я продумала десятки запитань, та тепер не знала, з якого почати. Про богів? Про ритуали? Про те, що сталося десять років тому?

Зрештою запитала про те, що непокоїло найбільше.

— Скажіть мені одну річ. Чи можна кохати людину й водночас не бачити її справжньої?

Світлана обмінялася поглядом із Бориславом.

— Можна, — відповіла після короткої паузи. — Особливо якщо кохаєш не лише її, а й ту, ким вона була для тебе колись.

— Тоді як зрозуміти різницю?

— Перестати дивитися на людину крізь спогади, — озвався Борислав. — Минуле може пояснити почуття, але не повинно вирішувати за тебе, що робити з ними тепер.

— Ти не зобов'язана ставати тією, ким була колись, лише тому, що хтось досі пам'ятає тебе саме такою, — додала Світлана.

Її слова влучили в саму суть моїх сумнівів.

Увесь цей час я намагалася наздогнати колишню себе — Додолу, яка кохала, робила вибір і, мабуть, мала на все свої причини. Здавалося, варто лише повернути спогади, і нарешті стане зрозуміло, чому моє життя склалося саме так.

Але що, як минуле не мало для мене готових відповідей? Що, як навіть Додола не знала всього, чого тепер від мене вимагала доля?

— Я хочу зрозуміти, що сталося між Перуном і Велесом. Між Додолою та тими, кого вона кохала. Чому все закінчилося саме так?

Борислав на мить замислився.

— Перун не зміг прийняти втрату. Хотів повернути те, що зникло, відновити зв'язок, який вважав своїм. Можливо, щиро вірив, що так виправить минуле. Але поступово бажання повернути кохану людину стало для нього важливішим за її право самій обирати своє життя.

— То він кохав Додолу?

— Не маю підстав стверджувати протилежне. Але щирість почуттів не робить кожен учинок правильним. Можна кохати й водночас завдавати болю, якщо не здатен прийняти чужу волю.

Перед очима постав Радослав. Його впевнений погляд, слова, за якими завжди ховалося щось невисловлене, здатність змусити мене відчути себе єдиною людиною у світі. Поруч із ним минуле ніби оживало, а разом із ним прокидалося небезпечне, майже незрозуміле тяжіння.

Заперечувати його було безглуздо.

Та чи справді мене вабив сам Радослав? Чи я лише відчувала, що поруч із ним наближаюся до розгадки власної таємниці?

— А Влас? — запитала я.

Світлана не поспішала з відповіддю.

— Він теж утратив Додолу. Але не намагався повернути її так, як Перун. Залишився з тим, що сталося, хоча це не означало, що перестав страждати.

— Тобто просто відступив?

— Так. І, можливо, занадто далеко. — Вона сумно всміхнулася. — Не роби з нього бездоганного героя лише тому, що він не вчинив так, як Перун. Влас теж ухвалював рішення. І за деякі з них тобі довелося розплачуватися власним болем.

Я вдячно подивилася на неї. Мені не потрібні були виправдання для Власа. Хотілося зрозуміти його, не заплющуючи очей на помилки.

— Він каже, що мовчав, бо не хотів вирішувати за мене.

— Можливо, він справді так думав, — зауважив Борислав. — Але мовчання теж впливає на вибір. Якщо приховуєш від людини те, що вона має право знати, то позбавляєш її можливості вирішувати самостійно. Не можна залишити когось у темряві, а потім назвати його рішення вільним.

Я провела пальцем по краю горнятка.

— Він визнав, що помилявся.

— Це вже щось, — відповів Борислав. — Не виправдання. Але початок.

Світлана накрила мою руку своєю.

— Я не знаю, що ти відчуваєш до кожного з них, і не збираюся радити, кого обрати. Але пам'ятай: не плутай силу почуттів із силою, з якою хтось намагається втримати тебе біля себе.

Я завмерла.

— Радослав ніколи не змушував мене прямо.

— Для цього не обов'язково змушувати. Іноді достатньо показувати людині лише ту частину правди, яка веде до потрібного висновку.

У пам'яті зринули наші розмови. Радослав міг бути відвертим, коли йшлося про його втрачене кохання, але ухилявся від запитань про ритуал. Розповідаючи про Власа, залишав достатньо темних плям, щоб я починала сумніватися в ньому.

Він не брехав у кожному реченні. Саме тому було так важко помітити, скільки залишалося за межами його слів.

Радослав хотів, щоб я згадала минуле. Але чи не прагнув він ще більше, аби ці спогади привели мене до нього?

— А якщо він сам вірить, що робить це заради мене? — запитала я.

— Тоді йому буде ще важче прийняти, що ти можеш із ним не погодитися, — відповів Борислав.

Я замовкла.

Не могла назвати Радослава просто брехуном. Він не був для мене чужим, і почуття до нього не зникли лише тому, що я почала помічати його приховані наміри. Між нами залишалося тяжіння, якому я не могла знайти простого пояснення. Можливо, частина його належала минулому. А можливо, інша народилася вже тепер, коли за образом Перуна я почала бачити чоловіка, здатного викликати в мені водночас захоплення, гнів і бажання наблизитися.