Правда його мовчання

Я знайшла Власа не одразу.

Після розмови з Радославом у голові залишилося надто багато запитань. Та серед усіх сумнівів поступово вималювалося одне, від якого не вдавалося відволіктися. Більше не хотілося складати докупи чужі слова, вгадувати приховані мотиви й шукати відповіді в уривках спогадів. Досить таємниць, які інші вирішували за мене.

Тепер я знала, ким була колись, і починала розуміти, що пов'язувало нас із Власом задовго до мого повернення в Галич. Та що більше відкривалося правди про минуле, то менше розуміла його самого.

Влас стояв неподалік від старих дерев, заглиблений у власні думки. Почувши кроки, обернувся. На його обличчі не відбилося ані здивування, ані запитання. Лише знайомий спокій, який колись мене заспокоював, а тепер дедалі частіше дратував.

— Нам потрібно поговорити.

Він уважно подивився на мене.

— Я слухаю.

— Ні, Власе. Цього разу хочу отримати відповіді. Не натяки, не обережні пояснення й не чергове мовчання, після якого доводиться самій здогадуватися, що ти приховуєш.

Його погляд ледь змінився, проте заперечувати він не став.

— Добре.

— Я знаю, хто ти. Знаю про Додолу, Перуна й те, що сталося в минулому. Не все пам'ятаю, але вже достатньо, щоб зрозуміти, ким ми були одне для одного.

— Яромиро…

— Дай мені договорити.

Влас замовк.

— Радослав більше не приховує своїх намірів. Тепер зрозуміло, чого він прагне й чому стільки років намагався повернути те, що вважав утраченим. Це не виправдовує його вчинків. Він маніпулював мною, втручався в моє життя й підштовхував до рішень, які влаштовували його. Але принаймні тепер можу зрозуміти, чим він керувався.

На мить замовкла, збираючись із думками.

— А тебе зрозуміти не можу.

— Чому?

— Ти кажеш, що кохав мене. Що залишався поруч, навіть коли я тебе не пам'ятала. Але якщо це правда, поясни: чому дозволив мені помилитися?

Запитання прозвучало різкіше, ніж очікувалося. Та пом'якшувати його не хотілося.

— Ти знав, що я обрала Перуна. Що довіряла йому, залишилася з ним і, можливо, через цей вибір поступово втрачала себе. Бачив, що відбувається, але нічого не зробив. Навіть не спробував відкрити мені очі.

— Я не міг обирати замість тебе.

— Я й не просила! Ти міг сказати правду. Дати мені можливість самій вирішити, кого хочу бачити поруч. Міг хоча б спробувати боротися за мене, а не вирішувати наперед, що твоя присутність нічого не змінить.

Влас опустив погляд. Рух був ледь помітним, але я встигла його вловити.

— Ти вирішив, що мені краще без тебе, — продовжила вже тихіше. — Чим це відрізняється від того, що робив Радослав?

— Тим, що я не хотів позбавляти тебе права вибору.

— Але ти позбавив мене можливості зробити його свідомо.

Він знову подивився на мене. Цього разу в його очах не було звичного спокою, за яким так легко губилися справжні почуття.

— Так. Тут ти маєш рацію.

Такої відповіді я не очікувала. Готувалася почути про давні закони, божественну волю чи неможливість втручатися в чужу долю. Натомість Влас навіть не спробував себе виправдати.

— Чому ж ти мовчав? Чому вирішив, що так буде правильно?

Він довго не відповідав, ніби шукав не виправдання, а слова, які раніше не наважувався вимовити навіть самому собі.

— Бо боявся стати таким, як Перун.

— У чому саме?

— Я бачив, як він намагався визначати твоє життя, як був переконаний, що знає, ким ти маєш бути й кого повинна обрати. Не хотів повторити його помилку. Не хотів, щоб моє кохання стало для тебе ще одним обов'язком, ще однією силою, якій доведеться протистояти.

— Тому просто відійшов убік?

— Так.

— І тебе не зупинило навіть те, що я могла бути нещасливою?

Його обличчя стало серйознішим.

— Зупиняло. Більше, ніж ти можеш уявити. Але я переконував себе, що не маю права втручатися. Ти зробила свій вибір, і я мусив його поважати.

— Навіть якщо він був помилковим?

— Навіть тоді. Це мало бути твоє життя, Яромиро. Я не хотів позбавляти тебе права самій зрозуміти, що ти помилилася.

Заперечно похитала головою.

— Ти говориш так, наче повага до моєї свободи означала, що ти мав стояти осторонь і дивитися, як я руйную власне життя.

— Тоді я справді так думав. Вважав, що любов не повинна нічого вимагати. Що якщо я кохаю тебе, то маю прийняти будь-яке твоє рішення, навіть якщо воно назавжди віддалить тебе від мене.

Влас на мить замовк.

— Я не врахував одного. Міг сказати тобі правду й залишити рішення за тобою. Міг боротися за тебе, не намагаючись привласнити.

— Але не зробив цього.

— Не зробив.

Я відвернулася. У його словах була логіка, та вона не могла повернути мені того, чого не сталося. Не могла змінити минулого чи пояснити, чому людина, яка стверджувала, що кохає мене, так довго залишалася невидимою для мене самої.

Та було ще одне запитання. Мабуть, найважливіше.

— Якщо ти справді відпустив мене, чому не пішов?

Влас завмер.

— Що ти маєш на увазі?

— Ти прийняв мій вибір, змирився з тим, що я обрала іншого. Переконав себе, що не маєш права втручатися. То чому залишився поруч? Чому не зник із мого життя, якщо вирішив, що між нами більше нічого не може бути?

Він мовчав. І тепер це мовчання скидалося не на звичку, а на справжню розгубленість.

— Ти був поруч, коли я навіть не знала, хто ти. Коли не пам'ятала ні Додоли, ні тебе, ні того, що нас колись пов'язувало. Ти дивився на мене й знав більше, ніж я сама. Кого бачив перед собою? Жінку, яку кохав у минулому, чи мене теперішню? І чого чекав усі ці роки, якщо не сподівався, що я повернуся до тебе?

Влас повільно вдихнув.

— Я не чекав, що ти повернешся.

— Тоді навіщо залишався?

— Бо не міг перестати кохати тебе лише через те, що ти обрала іншого.

Я всміхнулася, але в цій усмішці не було радості.