Те, чого він не передбачив

Голос пролунав із темряви біля дверей.

Різко обернулася.

Радослав стояв на порозі так спокійно, наче мав повне право бути тут, а наша зустріч була лише питанням часу. На його обличчі не було ані здивування, ані тривоги. Лише знайома ледь помітна усмішка, через яку я ніколи не могла зрозуміти, чи справді він говорить усе, що думає.

— Ти знав, що це станеться?

— Сподівався.

— Це не відповідь.

— Іншої в мене немає.

Гнів, який на мить відступив під натиском спогадів, знову здійнявся всередині. Кам’яне коло. Вогонь. Білий одяг. Голоси, що зливалися в нерозбірливий шепіт. Кров на шкірі. І відчуття, що хтось від самого початку знав, чим усе закінчиться.

— Ти був причетний до того, що сталося десять років тому.

Радослав не став заперечувати.

— Так.

Одне коротке слово. Без виправдань, без спроб перекласти провину на когось іншого.

— Мої названі батьки досліджували давні обряди. Шукали спосіб дістатися до того, чого людина не повинна була торкатися. І ти допомагав їм.

— Я ділився знаннями, яких їм бракувало.

— Ти знав, до чого це може призвести.

— Я знав, чого вони прагнуть. Розумів, що їхні пошуки можуть мати наслідки. Але тоді вважав, що зможу втримати все під контролем.

— Тоді?

На мить його усмішка ледь помітно змінилася.

— Тоді я ще вірив, що знаю, як повернути втрачене.

У голосі промайнула гіркота. Не каяття, на яке можна було б покластися, а радше розчарування людини, яка надто довго йшла до мети, щоб тепер визнати, наскільки дорогою виявилася ціна.

— Ти використав їх.

— Так.

— А мене?

Цього разу він не відповів одразу.

— Я хотів, щоб ти згадала.

— Навіть якщо це зруйнувало б моє теперішнє життя?

— Твоє теперішнє життя вже було пов’язане з минулим, Яромиро. Просто ти цього не знала.

— Не смій вирішувати за мене, що я мала знати.

Радослав прийняв докір мовчки. Не відступив, але й не спробував наблизитися.

— Саме тому я не збираюся вказувати тобі, що робити далі, — промовив нарешті. — Ти вже достатньо почула чужих пояснень. Час побачити дещо самій.

— І я маю тобі повірити?

— Ні. Ти маєш дивитися й робити власні висновки.

Він простягнув руку.

Не поспішала її приймати. Після всього, що відкрилося мені сьогодні, довіряти Радославу було б щонайменше нерозумно. Та якщо хотіла зрозуміти, чого він насправді прагне, доводилося побачити його задум зблизька.

Зрештою вклала пальці в його долоню.

Світ навколо здригнувся.

На мить зникла земля під ногами. Повітря стало густим, наче сам простір розступався перед нами. А коли відчуття рівноваги повернулося, навколишній світ уже змінився.

Переді мною височів палац.

Темний камінь стін поглинав світло, що лилося згори, хоча самого джерела я не бачила. Високі колони губилися під склепінням, а на стінах перепліталися візерунки, схожі на гілки, змій і стародавні знаки. Вони здавалися нерухомими, та варто було відвести погляд, як виникало дивне відчуття, ніби малюнок змінився.

Усе тут було надто величним, щоб здаватися справжнім, і надто відчутним, щоб списати побачене на сон.

У глибині зали стояли два трони.

Один — темний, із високою різьбленою спинкою. Другий вирізнявся стриманішою красою. У його простих обрисах відчувалася сила, якій не потрібно було доводити власну велич.

Не знала, чому вони викликали в мені таке дивне відчуття. Наче ці місця чекали на когось задовго до мого народження. Наче їхня порожнеча була не випадковою, а лише тимчасовою.

— Що це за місце? — запитала.

— Місце, яке могло б стати твоїм.

Повільно повернулася до нього.

— Ти серйозно?

— Цілком.

— Ти привів мене сюди, щоб показати два порожні трони?

— Я привів тебе, щоб показати можливість, якої раніше ти не мала.

Радослав рушив уперед, не озираючись. Він був певен, що я піду за ним. І я пішла — не тому, що підкорилася його впевненості, а тому, що хотіла почути продовження.

— Колись ти вже стояла перед вибором, — промовив він. — Тоді ти не знала всього. Не розуміла, чого коштуватиме твоє рішення і що залишиться після нього. Тепер у тебе є шанс не повторювати минулого наосліп.

— Або повторити його, повіривши тобі.

Він озирнувся й усміхнувся.

— Ось тепер ти починаєш мислити правильно.

— Не намагайся перетворити це на комплімент.

— А я й не намагаюся. Мені подобається, коли ти сперечаєшся зі мною.

У його голосі прозвучали знайомі нотки: легка насмішка, відверта зацікавленість і небезпечна впевненість, що робила його слова схожими на запрошення ступити ближче до краю, не замислюючись про висоту.

Радослав умів знаходити те, чого мені бракувало. Говорив так, ніби бачив мої приховані бажання краще за мене саму. І найгірше було те, що іноді він справді влучав у ціль.

— Чого ти хочеш від мене? — запитала.

Усмішка повільно зникла з його обличчя.

— Щоб ти обрала мене.

Його відвертість застала зненацька. Очікувала на загадку, натяк чи красиво сформульовану напівправду. Натомість він нарешті назвав те, заради чого, схоже, і затіяв усе це.

— Ти стільки часу повертав мене до минулого лише заради цього?

— Не лише. Я хотів, щоб ти згадала, ким була. Щоб зрозуміла, що між нами сталося і чому я не відступив, навіть коли все пішло не так. Але не збираюся вдавати, ніби мені байдуже, яке рішення ти приймеш.

— А якщо я не оберу тебе?

— Тоді це буде твій вибір.

Він вимовив ці слова легко, майже невимушено. Та я пам’ятала, як майстерно він спрямовував мою увагу, підштовхував до потрібних висновків і залишав за межами розмови найважливіше.

— Ти говориш про свободу вибору, хоча сам увесь цей час вирішував, що я маю дізнатися.

— Не заперечуватиму.

— І вважаєш, що тепер цього достатньо?