Доля не забуває

Слова Радослава не зупинили мене. Надто довго я ходила колами навколо правди, щоб тепер знову відступити перед невідомістю.

Святилище Перуна зустріло мене тишею. Вітер шелестів сухим листям, пробирався поміж старих дерев і торкався каменів, на яких час майже стер давні знаки. Здавалося, люди давно забули про це місце, та воно й досі зберігало пам’ять про тих, хто колись сюди приходив.

Зупинилася перед каменем, на поверхні якого ще можна було розгледіти химерні символи.

Чого саме чекала — відповіді чи підтвердження власних здогадів, — не знала. Останнім часом сни, уривки спогадів і незрозумілий потяг до цього місця ставали дедалі нав’язливішими. Залишалося з’ясувати, чи справді за ними ховалося щось більше, ніж гра уяви.

Повільно простягнула руку й торкнулася холодного каменю.

Спочатку нічого не сталося. Та за мить під долонею ніби пробігло ледь відчутне тремтіння.

Повітря змінилося. До запаху вогкої землі домішалися дим, гіркі трави й металевий присмак крові. Перед очима промайнули уривки: вогонь серед ночі, коло з каменів, біле полотно сукні, вінок із польових квітів.

А потім з’явилися обличчя.

Велес.

Перун.

Їхні голоси, погляди, жести — усе було до болю знайомим. Та цього разу видіння не розсипалися на безладні образи. За кожним поставали інші, а з кожним голосом поверталися слова, які я колись чула, але давно забула.

Пам’ятала те, чого не могла знати Яромира, і водночас відчувала: ці спогади не належали комусь іншому. Вони були моїми.

Додола.

Ім’я відгукнулося всередині так гостро, що я спробувала відсмикнути руку. Та було запізно. Минуле вже відчинило двері, які я сама колись замкнула.

Спогади накрили хвилею. Ліс, залитий сонячним світлом. Грім над головою. Дотик чужої долоні. Обіцянки, сварки й погляди, у яких ховалося більше, ніж ми наважувалися сказати вголос.

Згадала любов, на яку не змогла відповісти, і ту, яку усвідомила надто пізно.

Разом із пам’яттю повернувся біль. Провина, від якої колись утекла. Страх перед вибором, якого не розуміла до кінця. І слова, які так і не були сказані вчасно.

Упродовж останніх тижнів я збирала уламки власного минулого, намагаючись скласти їх у цілісну історію. Тепер вони нарешті поєдналися.

Ноги підкосилися. Камінь вислизнув із-під долоні, світ хитнувся, а темрява стрімко поглинула все довкола.

Останнє, що почула перед тим, як свідомість згасла, був чоловічий голос:

— Я ж просив тебе не робити необдуманих учинків…

********

Я знову була Додолою.

Тепер пам’ятала все.

Не лише те, що сталося між мною, Велесом і Перуном. Не тільки слова, сказані в гніві, чи обіцянки, яких ми не змогли дотримати. Повернулася й пам’ять про останню зустріч із Велесом — ту, на яку покладала надію, хоча десь глибоко вже боялася почути відповідь.

Тоді я ще вірила, що все можна змінити.

Знайшла його на узліссі, неподалік від місця, де ми колись любили залишатися наодинці. Сонце повільно хилилося до обрію, забарвлюючи верхівки дерев у мідь. У повітрі пахло хвоєю та вологою землею, а вітер приносив із долини далекі голоси.

Велес стояв біля старого дуба, поклавши долоню на шорстку кору. Почувши кроки, обернувся. У його погляді промайнуло щось тепле, майже радісне, та відразу змінилося стриманістю.

— Ти прийшла, — промовив він.

— Прийшла.

Заздалегідь приготовані слова раптом здалися безглуздими. Як пояснити людині, що її мовчання стало нестерпнішим за будь-які докори? Як попросити про любов, не перетворюючи прохання на благання?

— Я не знаю, що буде далі, — нарешті вимовила. — Не знаю, чи зможу повернути те, що було між нами. Але не хочу втрачати тебе.

Велес не відповів.

Його мовчання змусило мене заговорити знову.

— Я знаю, що завдала тобі болю. Знаю, що надто довго не помічала того, що було поруч. Можливо, зрозуміла все запізно. Але якщо між нами ще залишилося бодай щось, що можна врятувати…

Голос затремтів. Довелося замовкнути, щоб опанувати себе.

— Залишся зі мною. Або дозволь мені залишитися з тобою. Не відпускай, якщо ще можеш цього хотіти. Обери мене, Велесе.

Він опустив погляд.

Я чекала, що Велес зробить крок назустріч, торкнеться моєї руки, скаже бодай слово, яке допоможе повірити, що ще не все втрачено. Та він залишався нерухомим, і між нами знову виростала знайома тиша.

— Я не можу відповісти за тебе, Додоло, — нарешті промовив він.

— Я й не прошу відповідати за мене. Я питаю про тебе. Ти хочеш, щоб я залишилася?

Він підвів очі. У них було стільки невисловленого, що на мить я майже повірила: зараз почую те, заради чого прийшла.

Але Велес лише запитав:

— А ти сама цього хочеш?

— Якби не хотіла, то не прийшла б.

— Ти прийшла, бо боїшся мене втратити. Але чи цього достатньо, щоб залишитися?

Його слова боляче вразили. Я чекала простого зізнання, прохання не йти, а натомість знову мусила зазирнути вглиб себе й шукати відповіді, яких боялася.

— Невже тобі байдуже?

Велес заплющив очі, ніби саме це запитання завдавало йому найбільшого болю.

— Ні. Ти ж знаєш, що ні.

— Тоді чому ти не попросиш мене залишитися?

Він знову замовк.

Відповідь так і не прозвучала. У ту мить мені здалося, що він готовий відпустити мене без жодної спроби втримати. Наче моє рішення не мало для нього значення.

— Я зрозуміла, — сказала, хоча насправді не розуміла нічого.

Велес не спробував мене зупинити.

Розвернулася й пішла, стримуючи сльози. Кожен крок віддаляв мене від єдиної людини, від якої я хотіла почути прохання залишитися.

Біля краю галявини мене наздогнав інший голос.

— Додоло.

Перун стояв між деревами. На його обличчі застигла звична впевненість, а погляд не залишав місця для заперечень.

— Нам час повертатися, — сказав він.