Той хто чекав

Повернення додому не принесло полегшення. Думки знову й знову поверталися до старого записника, знайденого серед паперів названих батьків.

Дві фрази не давали спокою.

«Повернення неможливе без поклику. Та сам поклик — лише початок. Потрібен той, хто зможе відчинити браму, і той, хто стане платою за її відкриття».

І далі:

«Коли поклик смертного відчиняє браму між світами, перший бог, що ступає на землю живих, отримує право здійснити своє бажання. Та той, хто кличе, не залишається осторонь: ціна відкриття — служіння волі того, хто прийде».

Палець ковзнув по пожовклому краю сторінки.

Брама між світами. Бог, який отримує право здійснити своє бажання. Ціна, яку мусить заплатити той, хто наважився його покликати.

Надто багато збігів із тим, що відбувалося останнім часом: уривки снів, незрозумілі образи, імена, що пробуджували дивне відчуття знайомості. А тепер ще й спогади про ту ніч, які поверталися щоразу, коли правда здавалася ближчою.

На наступній сторінці під кількома закресленими рядками знайшлася коротка примітка:

«Починати слід із місця, де було здійснено поклик».

Нижче стояла назва: капище Перуна.

Поруч хтось залишив координати.

Я завмерла.

Там уже доводилося бувати. Пам’ять зберегла каміння, приховане серед лісу, давній символ і біль, що пронизав мене, щойно наблизилася до нього. Тоді причина такої реакції залишилася загадкою. Лише здавалося, ніби щось усередині намагається пробитися крізь завісу забутих років.

Тепер усе набувало іншого сенсу.

Названі батьки не просто цікавилися давніми віруваннями. Вони шукали щось конкретне, а капище було не випадковою точкою на карті.

Я знайшла в телефоні номер Радослава.

Він працював із моїми названими батьками, знав про їхні дослідження й був пов’язаний із розкопками на капищі. До того ж я добре пам’ятала, як змінювався його погляд щоразу, коли розмова наближалася до тієї ночі.

Він знав більше, ніж розповідав.

І цього разу я збиралася з’ясувати, наскільки більше.

— Яромиро? — почувся знайомий голос після кількох гудків. — Щось сталося?

— Знайшла дещо серед старих паперів. Думаю, тобі варто на це поглянути.

Він не запитав, що саме.

— Це стосується твоїх названих батьків?

— Так. І капища Перуна.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Приїжджай. Я буду на місці.

У кабінеті Радослава майже нічого не змінилося. На столі лежали креслення, фотографії з розкопок і старі тексти. Усе було впорядковано так, як я пам’ятала: навіть найменший аркуш мав своє місце.

Радослав підвівся, коли я ввійшла, і посунув убік кілька папок.

— Ну, показуй.

Записник ліг перед ним розгорнутою сторінкою догори.

Він прочитав перші рядки, потім перевів погляд на примітку про капище. Пальці затрималися на пожовклому краї паперу.

Жодного здивування. Жодного запитання про походження записника.

Лише коротка пауза — надто незначна, щоб назвати її ваганням, але достатня, аби помітити.

— Ти вже бачив щось подібне? — запитала я.

Радослав випростався.

— Твої названі батьки цікавилися стародавніми обрядами. Переглядали джерела, досліджували культові місця. Деякі їхні припущення виходили далеко за межі звичайних археологічних досліджень.

— Вони шукали спосіб відчинити браму між світами?

— Ти впевнена, що ці записи треба розуміти буквально?

Я закрила записник, залишивши палець між сторінками.

— Ти завжди так робиш.

Він ледь підняв брови.

— Як саме?

— Щойно я наближаюся до чогось важливого, ти знаходиш пояснення, яке дозволяє нічого не пояснювати. Раніше здавалося, що ти просто не хочеш обговорювати зі мною справи дорослих. Тепер я вже не впевнена, що все було так просто.

Радослав уважно подивився на мене.

— Ти виросла, Яромиро.

— І це означає, що тепер ти нарешті скажеш правду?

— Це означає, що тепер ти ставиш запитання, на які доведеться шукати власні відповіді.

— Зручна позиція.

Кутик його губ ледь помітно сіпнувся.

— Не завжди.

Я знову розгорнула записник і торкнулася пальцем рядка про поклик.

— Що вони хотіли повернути?

Цього разу Радослав не відповів одразу. Він ще раз перечитав текст, наче сподівався знайти щось, чого не помітив раніше.

— Вони вірили, що давні тексти зберігають знання, які люди давно втратили. Спочатку намагалися знайти підтвердження своїм припущенням. Згодом почали поводитися так, наче самих записів достатньо, щоб зрозуміти, як усе працює.

— А ти знав, чим це може закінчитися?

— Я застерігав їх від поспішних висновків.

— Але вони тебе не послухали.

— Не завжди.

Він вимовив це спокійно, проте в його голосі відчувалася межа, за яку він не хотів мене пускати.

Та відступати я не збиралася.

— Ти був із ними на капищі тієї ночі?

Радослав затримав на мені погляд.

— Чому ти питаєш?

— Хочу знати, хто був там разом зі мною.

У його виразі щось змінилося. Здавалося, він перестав оцінювати мої слова й почав прислухатися до того, що стояло за ними.

— Ти почала згадувати?

Перед очима промайнули темрява, спалахи світла, запах диму. А за ними — відчуття чиєїсь присутності, настільки виразне, що навіть тепер від нього холонуло всередині.

— Уривками.

— І що саме пам’ятаєш?

Заплющивши очі, я спробувала втримати образи, перш ніж вони знову розсиплються.

Блискавка, що розірвала нічне небо. Каміння під ногами. Важке повітря, просякнуте запахом дощу й озону. А потім — чийсь погляд.

Не просто присутність сторонньої людини. Щось значно сильніше, від чого хотілося відступити, хоча неможливо було навіть зрозуміти, хто переді мною.

Я розплющила очі й ухопилася за край столу.