Ціна поклику

Після розмови зі Світланою минуле вже не здавалося набором випадкових уривків. Леля, Додола, Влас, Борислав, Радослав… Імена, які ще недавно були чужими, тепер відгукувалися дивною, майже болісною знайомістю.

Та найважливіше досі залишалося прихованим. І, схоже, не всі таємниці належали богам.

Повідомлення від Миколи надійшло саме тоді, коли я замислилася над подальшими пошуками.

«Яромиро, після нашої останньої розмови дещо згадав. Є річ, яку Вам варто побачити. Не знаю, чи допоможе вона, але, мабуть, я мав показати її раніше».

Ми домовилися зустрітися в невеликій кав’ярні неподалік від центру.

Микола чекав за столиком біля вікна. Перед ним лежав старий шкіряний записник із потемнілою обкладинкою. Посередині виднівся незнайомий знак: кілька ліній перепліталися навколо спільного центру, утворюючи складний візерунок.

— Дякую, що прийшли, Яромиро. Я знайшов це серед старих паперів. Спершу не надав значення, але після нашої розмови вирішив уважніше переглянути записи.

Я сіла навпроти й поклала сумку поруч.

— Ви знаєте, кому належав записник?

— Частина записів зроблена рукою чоловіка, якого Ви вважали батьком. Його почерк я добре пам’ятаю. А от що все це означає, сказати не можу.

Потемніла обкладинка викликала дивне відчуття, ніби ця річ мала безпосередній стосунок до мого минулого.

Обережно розстебнувши застібку, я розгорнула першу сторінку.

Пожовклий папір зберіг дати, короткі нотатки та посилання на старі книжки. Почерк змінювався: одні записи були ретельними, інші — поспішними, з пропущеними словами й незавершеними реченнями. Здавалося, автор боявся не встигнути зафіксувати власні думки.

На одній зі сторінок фразу обвели кількома нерівними колами.

«Повернення неможливе без поклику. Та сам поклик — лише початок. Потрібен той, хто зможе відчинити браму, і той, хто стане платою за її відкриття».

Повернення. Поклик. Брама. Плата.

За цими словами ховалося щось більше, ніж стародавня легенда. Принаймні автор сприймав їх серйозно.

— Ви знаєте, про що тут ідеться? — запитала я.

Микола похитав головою.

— Ні. Але господар останнім часом багато займався старими книжками. Шукав відомості про давні обряди, переглядав карти, робив виписки. Здається, намагався щось відшукати. Або довести.

— І ніколи не пояснював навіщо?

— Ніколи. Він узагалі не любив говорити про свої справи.

На наступній сторінці почерк виявився різкішим, а натиск пера — сильнішим. Текст починався посеред речення, наче його переписали з давнішого джерела. На полях повторювався знак з обкладинки.

«Коли поклик смертного відчиняє браму між світами, перший бог, що ступає на землю живих, отримує право здійснити своє бажання. Та той, хто кличе, не залишається осторонь: ціна відкриття — служіння волі того, хто прийде».

Пальці похололи.

Служіння волі того, хто прийде.

Це вже не скидалося на випадкову нотатку. Хтось намагався сформулювати чітке правило — умову давнього обряду чи угоди, наслідки якої могли виявитися значно небезпечнішими, ніж здавалося спочатку.

— Яромиро, Вам недобре?

Голос Миколи долинув наче здалеку.

Я похитала головою, не відриваючи погляду від сторінки.

Перед очима промайнули уривки тієї ночі.

Біле вбрання. Вінок із квітів. Гіркий присмак трав на язиці.

Кам’яне коло, темні постаті, вогонь, що здіймався надто близько. Чужі погляди, спрямовані на мене, — ніби всі чекали, коли станеться щось неминуче.

Спроба втримати спогад виявилася марною. Він розсипався, не відкривши нічого нового.

Залишилися лише тривога й запитання.

Хто покликав? Хто мав прийти? І ким у тому обряді була я — випадковою учасницею чи тією, без кого нічого не могло відбутися?

— Чи згадував він когось, із ким зустрічався? Можливо, того незнайомця, про якого Ви мені розповідали?

Микола замислився, потерши долонею підборіддя.

— Точно не скажу. Але тепер мені здається, що той візит міг бути пов’язаний із його дослідженнями. Це лише припущення. Тоді я не надав цьому значення.

— А що ви пам’ятаєте про самого незнайомця?

— Не так багато, як хотілося б. Він прийшов до господаря, вони довго розмовляли наодинці. Я не чув, про що саме. Після його відходу господар був схвильований, але причини не пояснив.

Я знову схилилася над записником.

На наступних сторінках містилися схеми, незрозумілі символи та назви невідомих мені місць. Деякі записи обривалися на півслові, кілька аркушів вирвали, залишивши нерівні краї. Знак з обкладинки повторювався на полях знову й знову.

Жодного імені. Жодної прямої відповіді.

Проте дедалі виразніше поставало відчуття, що ці записи стосувалися не лише мого батька.

Думки повернулися до Велимири. До її страху, крові й відчаю, з яким вона намагалася мене захистити. До всього, чого досі не вдавалося пригадати про ту ніч.

Чи знала вона про дослідження батька? Чи розуміла, що він намагався зробити? Можливо, хотіла його зупинити — і саме тому опинилася в небезпеці?

Погляд зупинився на вирваних сторінках.

Якщо там містилися відповіді, хтось подбав, щоб вони не потрапили мені до рук. Або батько сам знищив записи, які не хотів залишати після себе.

Найгірше було усвідомлювати, що досі невідомо, чи намагався він урятувати мене, чи саме його пошуки зробили мене частиною чогось небезпечного.

Мимоволі згадала Власа.

Він був поруч, коли потрібна була допомога. Знав про обряд, моє минуле й те, що сталося тієї ночі. Але навіть тепер, коли спогади поверталися, не відкривав усього, що йому було відомо.

Можливо, відповіді на ці запитання існували. І, можливо, він їх знав.

Та більше не хотілося приймати чуже мовчання за доказ турботи. Як і звинувачувати Власа лише за те, що він не поспішав розповідати правду.