Чужа правда, власний вибір

Наступного ранку я стояла біля дверей квартири Світлани. Не попереджала про свій візит: після всього, що сталося останніми днями, деякі речі хотілося обговорити наживо.

Світлана відчинила майже одразу.

— Ти? Щось сталося?

— Мені потрібно з тобою поговорити.

Вона мовчки пропустила мене всередину.

На кухні Світлана поставила чайник і дістала чашки. Я не стала чекати, поки вона запитає знову.

— Згадала дещо про Лелю. Вона допомогла Додолі зустрітися з Велесом.

Світлана завмерла лише на мить.

— Отже, спогади повертаються.

— Частково. Скажи, чому Леля їй допомогла?

Жінка поставила переді мною чашку.

— Бо знала, що Додола кохає Велеса.

— А він її?

— Так.

Почути це вголос було дивно. У спогадах усе здавалося зрозумілим, але тепер між уривками минулого й теперішнім життям залишалося надто багато запитань.

— Тоді чому вона обрала Перуна?

— Бо вважала, що так буде правильно.

— А Леля не намагалася її відмовити?

— Намага­лася. Вона сумнівалася в рішенні подруги, але зрештою допомогла їй зустрітися з Велесом.

— Чому?

Світлана відвела погляд до вікна.

— Бо не могла прожити життя Додоли замість неї. Могла не погоджуватися, могла попереджати про наслідки, але не мала права вирішувати.

Я пригадала слова Велеса: «Я не можу зробити цей вибір за тебе».

Раніше вони здавалися відмовою, тепер — чимось іншим. Він не намагався повернути Додолу будь-якою ціною, хоча кохав її. Не скористався її розгубленістю, не обіцяв того, чого не міг гарантувати.

— Він міг переконати її залишитися, — зауважила я.

— Міг. Але тоді чи був би це справді її вибір?

Відповісти було нічого.

— Деякі речі неможливо повернути такими, як вони були, — тихо додала Світлана.

— Навіть якщо почуття залишилися.

Ці слова нагадали про Власа. Його спокій, готовність чекати й відсутність вимог. Навіть після зізнання про ритуал він не намагався схилити мене на свій бік. Та чи правильно я розуміла його мовчання? Чи не бачила в ньому того, на що сама сподівалася?

— Ти була там? — запитала я.

Світлана не відповіла одразу.

— Так.

Одне коротке слово змінило все. Вона не просто знала історію Додоли — була її свідком. І, судячи з усього, приховувала значно більше, ніж здавалося.

— Ти здогадувалася, що зі мною може статися щось подібне?

— Я боялася, що ти опинишся перед схожим вибором.

— Тому й мовчала?

Світлана зустріла мій погляд.

— Якби я розповіла тобі все, ти могла б прийняти мої слова за власні спогади. Тоді замість правди отримала б моє бачення минулого.

— Але я мала право знати!

— Звісно. Та тобі потрібно було згадати самій, а не повірити чужій версії.

Роздратування не зникло, проте сперечатися стало важче. Я хотіла правди, але водночас боялася, що чужі пояснення остаточно заплутають мене.

— Ти вважаєш, що я повторю долю Додоли?

— Ні. Я боюся, що ти зробиш вибір лише тому, що вирішиш: іншого шляху немає.

— А якщо оберу так само, як вона?

— Тоді це буде твій вибір. Навіть якщо він виявиться помилковим.

Світлана говорила спокійно, без повчань і спроб заспокоїти мене. Саме тому її слова звучали переконливо.

— Не запитуй себе, кого тобі обрати, — додала вона. — Запитай, чого хочеш ти сама.

Я опустила погляд на чашку.

Увесь цей час шукала відповіді в чужих спогадах і вчинках, намагаючись зрозуміти, що від мене приховують і до чого ведуть. Та за історією Додоли стояло значно важливіше запитання: чи справді мої почуття належать мені, чи ними керує страх знову пережити те, чого я навіть не пам’ятаю?

— Ти сказала далеко не все, — промовила я.

Світлана не стала заперечувати.

— Ні.

— Що ще приховуєш?

— Коли згадаєш більше, зрозумієш, чому я не можу розповісти тобі цього зараз.

Відповідь не задовольнила мене, але наполягати не стала.

— Гаразд. Та коли згадаю, ти розкажеш мені все.

— Якщо зможу.

Останні слова змусили насторожитися. Це прозвучало не як звичайне небажання говорити, а як попередження про щось, чого Світлана не могла пояснити навіть за власним бажанням.

Біля дверей я озирнулася, сподіваючись, що вона додасть бодай щось. Проте Світлана мовчала.

Надворі було прохолодно. Дорогою додому думки знову поверталися до Додоли, Велеса й Перуна. Її історія могла багато чого пояснити, але не давала готової відповіді на мої запитання.

Минуле поступово відкривалося, та найважче було попереду: зрозуміти, чого хочу сама, і не дозволити страху повторити чужу долю вирішити все за мене.