Те, що неможливо повернути

До будинку я повернулася вже надвечір.

Після розмови з Явдохою хотілося побути на самоті. Її слова зачепили щось глибше, ніж я була готова визнати, і тепер навіть звичний міський шум здавався зайвим.

Маленький будинок зустрів мене тишею. Відтоді, як я повернулася, він став моїм прихистком. Навіть коли їздила на розкопки й проводила дні серед старого каміння, землі та чужих припущень, завжди поверталася сюди.

Тепер розкопки залишилися позаду, але думка про те, щоб залишити будинок, викликала дивний спротив. Можливо, тому, що це було єдине місце, де ніхто не вимагав від мене відповідей.

Я зачинила двері, поставила сумку на стілець і пройшла до кімнати.

Ти пішла не від нього. Від того життя, яке сама собі обрала.

Слова Явдохи знову озвалися в пам’яті.

Я намагалася знайти в них прихований сенс, та що довше розмірковувала, то виразніше усвідомлювала: мене лякало не стільки те, що від мене приховали правду, скільки можливість, що колись я знала її сама.

Я сіла на край ліжка. Погляд зупинився на невеликій коробці, що стояла на тумбочці.

Я не пам’ятала, коли востаннє зазирала всередину.

Піднявши кришку, побачила стару фотографію, кілька сухих квітів, маленький кулон і тонку червону нитку.

Обережно взяла її до рук.

Світлана зав’язала цей оберіг мені на зап’ясті в день свого весілля. Того ж вечора нитка розірвалася. Тоді я лише засміялася й пожартувала, що з мене, мабуть, поганий об’єкт для захисту.

Світлана нічого не відповіла.

А я чомусь зберегла нитку.

Провела пальцями по розірваних кінцях. Вони ледь відчутно чіплялися за шкіру, і мене раптом охопило дивне відчуття впізнавання.

Колись я вже тримала щось подібне.

Не нитку.

Вузол на чиємусь зап’ясті.

Спогад накрив зненацька.

Спершу я відчула запах вогкої землі. Потім почула шелест дерев, відчула холод нічного повітря й розрізнила жіночий голос:

— Ти впевнена?

Я заплющила очі.

Переді мною постала Леля. Вона стояла навпроти Додоли, яка нервово стискала пальці й дивилася кудись убік, уникаючи її погляду.

— Я більше так не можу, — прошепотіла Додола.

— Через Перуна?

Вона похитала головою.

— Через себе.

Леля не стала розпитувати. Лише уважніше придивилася до подруги.

— Я думала, що знаю, чого хочу, — продовжила Додола. — Була впевнена, що саме такого життя прагну. А тепер…

Вона замовкла, добираючи слова.

— Тепер він душить мене.

Леля повільно видихнула. Вона давно помічала те, чого Додола вперто не хотіла визнавати: її почуття до Велеса нікуди не зникли, попри зроблений вибір.

— Ти досі його кохаєш.

Додола заплющила очі.

— Саме тому й не можу залишатися з Перуном.

— Ти сама відпустила Велеса.

— Знаю.

— І сама обрала Перуна.

— Знаю, Лелю.

У її голосі не було виправдань. Лише втома людини, яка надто пізно зрозуміла: навіть власного рішення недостатньо, щоб стати щасливою.

— Я зрозуміла свою помилку надто пізно, — додала вона.

Леля довго дивилася на подругу, перш ніж запитати:

— І що тепер?

— Хочу побачити його.

— Велеса?

Додола кивнула.

Леля відвернулася. Їй не подобалося це рішення, але не тому, що вона не розуміла подругу. Навпаки, вона розуміла її надто добре, а тому боялася того, чим усе могло закінчитися.

— Гаразд. Я допоможу тобі зустрітися з ним.

Додола здивовано підняла очі.

— Справді?

— Не думай, що я схвалюю те, що ти задумала.

— Я знаю.

— І якщо ти знову помилишся, я не зможу прожити наслідки замість тебе.

На вустах Додоли з’явилася ледь помітна усмішка.

— Я й не прошу.

Леля кивнула. Вона могла не погоджуватися, могла вважати рішення подруги помилковим, але залишити її саму не могла.

Велес чекав біля старих каменів.

Побачивши його, Додола зупинилася. На мить здалося, що вона забула всі слова, які готувала дорогою сюди.

Леля залишилася осторонь. Ця зустріч мала належати тільки їм двом.

Велес довго дивився на Додолу. У його погляді було стільки невимовленого, що їй стало ще важче заговорити.

— Навіщо ти прийшла?

Вона опустила очі.

— Хочу розірвати зв’язок із Перуном.

Велес не відповів одразу.

— Ти впевнена?

— Так.

— Розумієш, що це означає?

— Знаю лише одне: більше не можу так жити.

Додола зробила крок до нього.

— Я думала, що зможу. Переконувала себе, що раз сама його обрала, то повинна залишитися. Але що довше триває це життя, то менше в ньому залишається мене.

Велес дивився на неї без осуду, та й радості від її слів у його погляді не було.

— Божественними узами не можна легковажити, Додоло.

— Я більше не легковажу.

— Знаю.

Вона підняла на нього очі.

— Тоді допоможи мені.

Велес похитав головою.

— Я не можу зробити цей вибір за тебе.

— Я не прошу вибирати замість мене.

— Тоді чого ти хочеш?

Додола замовкла. Здавалося, відповідь давалася їй важче, ніж саме зізнання.

— Хочу, щоб ти сказав, що я не помиляюся.

У його погляді промайнув біль.

— А якщо помиляєшся?

Вона не відповіла.

— Те, що свідомо розривають, не завжди можна повернути назад, — тихо продовжив Велес. — Іноді розірване залишається розірваним.

Додола зблідла.

— Навіть між нами?

Велес на мить заплющив очі.

— Особливо між нами.

Тиша, що запала між ними, виявилася болючішою за будь-які слова.

— Я думала, ти скажеш, що все можна виправити.

— Хотів би.

Вона подивилася на нього крізь сльози.

— Але не можеш?

— Не хочу брехати тобі.

Додола сумно всміхнулася.

— Ти завжди був надто чесним.

— А ти завжди хотіла почути відповідь, яка звільнила б тебе від необхідності вирішувати самій.