Те, від чого я відвернулася

Увесь цей час я шукала правду в тих, хто знав мене до того, як пам’ять розсипалася на уламки. Але щоразу отримувала лише частину відповіді. Тому цього разу вирішила звернутися до Явдохи — єдиної людини, яка ніколи мені не брехала.

Вона могла промовчати, якщо не хотіла чогось розповідати, або відповісти так, що після її слів запитань ставало ще більше. Але брехати не вміла. Якщо вже вирішувала сказати правду, говорила прямо. Навіть коли та була неприємною.

Тепер мені потрібна була саме така правда.

Я знайшла Явдоху біля будинку. Вона сиділа на лавці й перебирала сухі трави, складаючи їх у невеликі пучки. Почувши мої кроки, підняла голову.

— Ти згадала.

Я сіла поруч.

— Частину. І хочу зрозуміти решту.

— Тоді питай.

— Що зі мною сталося?

Я намагалася впорядкувати думки, перш ніж продовжити. Спогади поверталися, але що більше вдавалося пригадати, то менше я розуміла власне минуле.

— Тепер Радослав постає переді мною зовсім інакше. Я знаю, ким він був. Пам’ятаю, як сама його обрала й стала його дружиною. А далі все розсипається.

Перед очима знову виникли уривки того життя: його обличчя, наше весілля, дім, у якому я мала бути щасливою.

А потім — тиша, самотність і дивне відчуття, ніби поступово віддалялася від самої себе.

— Я перестала сміятися, співати. Усе частіше дивилася вдалину, хоча навіть не розуміла, чого чекаю.

Явдоха вислухала мене, не перебиваючи. Лише коли я замовкла, відклала кілька стебел і промовила:

— Ти згадала не все.

— Що ще від мене приховали?

— Не все приховали від тебе. Дещо ти сама залишила за межею.

Я повернулася до неї.

— Чому?

— Можливо, тоді не хотіла до цього повертатися.

Заперечення так і не зірвалося з язика. Найбільше мене лякала думка, що за порожнечею в пам’яті стояла не чужа брехня, а моє власне рішення. Що колись я знала правду, але сама відвернулася від неї.

— Ти знала мене тоді?

— Знала.

— І бачила, що відбувалося?

— Бачила.

Вона відповідала так буденно, наче йшлося про події минулого тижня.

Явдоха завжди дивувала мене цим. Вона говорила про людей, яких давно вже не було, так, ніби бачила їх зовсім недавно. Згадувала події, свідком яких не могла бути, і водночас ніколи не плуталася в подробицях.

Раніше я не замислювалася над цим. Тепер, коли минуле почало відкриватися, її знання вже не здавалися випадковими.

— Чому ніхто не сказав мені правди?

Явдоха відклала трави й подивилася на мене.

— Бо не все можна сказати за іншу людину.

Я опустила погляд. У цих словах ховалася проста істина, яку мені не хотілося визнавати.

— Що сталося тієї ночі, коли Додола зникла?

Цього разу Явдоха замовкла надовше. Її пальці завмерли на тонкому стеблі полину.

— Ти впевнена, що хочеш це знати?

— Так.

Вона повільно кивнула.

— Ти пішла не від нього.

Я насупилася.

— Від кого?

Явдоха подивилася мені просто в очі.

— Від того життя, яке сама собі обрала.

Я завмерла.

— Але я обрала Радослава.

— Саме так.

Я чекала пояснення, та Явдоха знову взялася за трави, ніби вже сказала все, що збиралася.

— Якщо я сама його обрала, то чому згодом захотіла піти?

— Ти питаєш мене про те, на що маєш відповісти собі сама.

— А ти знаєш відповідь?

— Знаю, що ти була нещаслива. Але чи розуміла тоді чому — цього за тебе не скаже ніхто.

Її слова боляче зачепили.

Я знову побачила себе біля вікна, згадала самотність серед звичного життя, відчуття, ніби чогось бракує, хоча мала все, про що колись могла мріяти.

Можливо, помилка була не в самому виборі Радослава. Можливо, я прийняла його боротьбу за доказ того, що поруч із ним неодмінно буду щасливою.

Він пройшов крізь випробування заради мене. Не відступив, коли міг утратити надію. А я сприйняла його наполегливість як обіцянку майбутнього, у якому не буде місця сумнівам.

Та почуття не гарантують щастя. Навіть якщо заради них хтось готовий подолати цілий світ.

І все ж я досі не знала, що саме зламалося між нами.

— Чому ти не можеш розповісти більше?

Явдоха ледь усміхнулася.

— Бо тоді ти почнеш шукати підтвердження моїм словам, а не власним спогадам. Потрібно не просто почути, що сталося. Треба зрозуміти, чому це сталося саме з тобою.

Запала тиша.

Цього разу її слова не викликали роздратування. Я починала розуміти різницю між правдою, почутою від інших, і тією, яку належало віднайти самостійно.

Але від цього чекати було не легше.

— А якщо я так нічого й не згадаю?

— Згадаєш.

У її голосі не було спроби мене заспокоїти. Лише спокійна впевненість людини, яка знала більше, ніж говорила.

Я підвелася.

— Звідки така впевненість?

Явдоха знову взялася перебирати трави.

— Бо ти вже почала згадувати те, від чого колись відвернулася.

Ще мить я дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, чи сказала вона все, що хотіла, чи знову залишила мені лише частину відповіді.

Та Явдоха більше не дивилася в мій бік.

Я пішла, так і не дізнавшись, що саме сталося тієї ночі. Проте тепер мене непокоїло дещо інше.

Якщо я сама відвернулася від свого минулого, то, можливо, причина була не в тому, що мене змусили забути.

Можливо, колись я знала правду — і не змогла з нею жити.

Можливо, найважливішого я не втратила. А колись сама вирішила залишити це за межею пам’яті.