Ціна чужого вибору

Я залишила Власа на краю лісу й пішла, не озираючись.

Сльози котилися по щоках, затуманюючи дорогу. Витирати їх чи стримувати не було сил. Усередині накопичилося надто багато всього, щоб і далі вдавати, ніби здатна впоратися сама.

Боліла не лише правда, що поверталася уривками. Боліло мовчання тих, хто пам’ятав моє минуле краще за мене.

Влас. Радослав. Світлана. Борислав.

Усі вони знали мене іншою. Пам’ятали життя, яке для мене досі складалося з окремих образів, незнайомих голосів і чужих слів. Кожен зберігав частину моєї історії, але ніхто не поспішав повернути її мені.

Я знала їх.

І водночас не знала зовсім.

Чому навіть тепер я мушу сама збирати уламки власної пам’яті?

Над лісом прокотився грім.

Зупинившись, я підняла голову. Небо затягували темні хмари, хоча ще хвилину тому крізь гілки пробивалося вечірнє світло.

Другий удар розітнув тишу.

І разом із ним щось відкрилося всередині мене.

Кам’яне коло. Буря. Блискавка, що розсікала темне небо.

А посеред цього хаосу — він.

Радослав.

Я побачила його таким, яким не знала в цьому житті: могутнім, осяяним спалахами блискавиць, із силою, перед якою схилялася сама стихія.

Перун.

Ім’я відгукнулося в мені не як здогад, а як давно забуте знання.

Спогади поверталися один за одним.

Його випробування. Довгі дороги, якими він ішов заради мене. Битви, після яких повертався виснаженим, але незламним. Щоразу знову поставав переді мною, доводячи, що не відступить, скільки б не довелося пройти.

— Заради тебе я пройду все, — сказав він колись.

І я вірила.

Мені подобалося бачити, як він бореться за мене, долає перешкоди, ризикує собою. Як повертається після кожного випробування з тією самою впевненістю, наче жодна сила у світі не здатна змусити його відмовитися від мене.

Поруч із ним я почувалася тією, заради кого можна здолати неможливе.

Зрештою піддалася його наполегливості, силі, переконаності, з якою він ішов до мене, наче давно знав, чим усе закінчиться.

Тоді здавалося, що такі почуття не можуть бути неправильними. Що чоловік, готовий пройти крізь будь-які випробування заради мене, неодмінно зробить мене щасливою.

Я обрала того, хто не переставав боротися.

Та тепер, коли спогади поверталися, вперше замислилася: де закінчувалося моє бажання і починався його вплив?

Поруч з образом Перуна виник інший.

Влас.

Він стояв осторонь, не намагаючись перевершити Радослава, не доводячи, що здатен на більше. Не вимагав, щоб я помітила його старання чи відповіла на почуття.

Він просто був поруч.

І раптом усе, що досі здавалося окремими уривками, склалося в єдину картину.

Радослав і Перун.

Один і той самий чоловік, чиї почуття не зникли разом із прожитими століттями.

Я знала його ще тоді. Знала, ким він був. І все одно обрала.

Спогад змінився.

Кам’яне коло. Я стою посеред нього. Радослав — навпроти, а Влас — трохи осторонь.

— Ти справді впевнена? — лунає чийсь голос.

Я дивлюся на Радослава, потім переводжу погляд на Власа.

У мені немає сумніву.

— Так.

Одне слово. Моє рішення.

Я обрала Перуна. Радослава.

А далі пам’ять повела мене туди, куди ще не наважувалася зазирнути.

Я стала його дружиною.

Спочатку була впевнена, що саме цього хотіла. Здавалося, нарешті все стало на свої місця: він отримав ту, заради кого так довго боровся, а я — чоловіка, якого сама обрала.

Та з часом щось почало змінюватися.

Не відразу. Не настільки помітно, щоб я могла вказати на мить, коли все пішло не так.

Я рідше сміялася. Перестала співати. Усе частіше стояла біля вікна, вдивляючись у далечінь, хоча й сама не могла пояснити, чого чекаю.

Наче частина мене залишилася десь далеко.

Там, куди я більше не дозволяла собі повертатися.

А Влас бачив.

Він з’являвся серед людей, біля лісу, іноді далеко від мого дому. Не наближався, не втручався в моє життя. Та я відчувала його присутність і часом ловила на собі його погляд.

Влас бачив, як я поступово згасаю. Як у мені стає дедалі менше тієї легкості, з якою колись сміялася, співала й раділа простим речам.

І все одно не втручався.

Тепер я починала розуміти чому.

Зробивши свій вибір, я мала право жити з його наслідками. Влас знав це й, хоч як боляче йому було спостерігати за тим, що відбувалося, не намагався відібрати в мене право самій визначати власну долю.

Він любив мене, але не перетворював свою любов на право вирішувати за мене.

Навіть тоді, коли бачив те, чого я сама ще не могла збагнути.

Я сказала «так». Сама обрала Перуна. Влас прийняв моє рішення, хоча, можливо, саме йому було найважче з ним змиритися.

Та спогади повертали мені не лише те, що я обрала.

Вони показували й те, чого я не помічала після свого вибору.

І тепер переді мною поставало запитання, на яке не могла відповісти навіть моя пам’ять.

Додола Перуна. Та чи справді обрала життя, яке почалося після цього?