Там, де все почалося

Влас чекав на мене на краю лісу.

Я впізнала його ще здалеку. Він стояв біля вузької стежки, що вела поміж дерев, і, здавалося, зовсім не сумнівався, що я приїду.

Весна тільки починала прокидатися. Під торішнім листям пробивалася перша зелень, на гілках набухали бруньки, а вологе повітря пахло землею. Ліс змінювався, поволі скидаючи зимову нерухомість, ніби й сам готувався відкрити те, що довго тримав у собі.

Зупинившись за кілька кроків від Власа, я дістала фотографію.

— Ти знав про неї?

— Знав.

Він навіть не запитав, про яку саме фотографію йдеться.

— Радослав розповів мені про ту ніч. Про ритуал. Сказав, що його перервали.

Влас не став заперечувати. Лише на мить затримав на мені погляд, і цього вистачило, щоб зрозуміти: він чекав на цю розмову.

— Це був ти?

— Так.

— Ти був там?

— Був.

Я міцніше стиснула фотографію. Дивно, як мало потрібно було слів, щоб зруйнувати чергову частину моїх уявлень про власне минуле.

— Чому?

Влас на мить відвів погляд до лісу.

— Не хотів, щоб сталося те, що назавжди змінило б твоє життя.

— Але воно й так змінилося.

— Знаю.

— Ти вирішив за мене.

— Так.

— І вважав, що маєш на це право?

— Ні.

Його відповідь прозвучала так просто, що я не відразу знайшла, що сказати.

Чекала виправдань. Можливо, пояснень, які дозволили б йому переконати мене, що іншого виходу не було. Та Влас навіть не намагався зняти із себе провину.

І це дратувало майже так само, якби він почав виправдовуватися.

— Тоді чого ти боявся?

Він помовчав, дивлячись кудись між деревами.

— Що ти повернешся до того, від чого сама колись відмовилася.

Я завмерла.

— Я відмовилася?

— Ти не пам’ятаєш.

— А ти пам’ятаєш?

Влас зустрів мій погляд.

— Достатньо.

Усього одне слово — і недовіра, яка на мить почала відступати, знову нагадала про себе.

— Ти знаєш набагато більше, ніж розповідаєш. А мені доводиться збирати правду по шматках: фотографія, ім’я Додоли, ритуал, твої натяки. Чому не можна просто пояснити, що сталося?

— Бо не хочу підміняти твою пам’ять своєю.

— Чи вирішувати, що мені дозволено знати?

Влас опустив очі на фотографію в моїх руках.

— Я залишив її тобі як підказку. Хотів, щоб ти сама побачила те, чого раніше не помічала.

— А якщо мій висновок буде неправильним?

— Тоді це буде твоя помилка, а не чужа правда, яку ти прийняла за власну.

У його словах була логіка. Та вона не скасовувала головного: Влас і далі приховував від мене те, що міг би розповісти.

— Ти сказав, що боявся втратити мене вдруге. Що це означає?

Цього разу він не відповів одразу. Його погляд затримався на моєму обличчі, наче Влас шукав у ньому щось давно знайоме.

Зрештою він опустив очі.

— Це ти маєш згадати сама.

— Знову натяки…

— Я не можу прожити це замість тебе, Яромиро.

У його голосі не було ані роздратування, ані спроби виправдатися. Лише стримана серйозність, яка дратувала ще більше, бо не давала за що вчепитися.

Усередині наростала втома. Не від запитань — від того, що кожна відповідь породжувала нові, а люди, які могли допомогти мені скласти все докупи, вперто залишали найважливіше при собі.

— Уже не знаю, чому маю тобі вірити.

Влас підвів очі.

— Не маєш.

Я здивовано поглянула на нього.

— Довіру не можна випросити. Її можна тільки заслужити.

Кілька секунд ми мовчали.

Вперше він не намагався переконати мене, що все робив заради мого ж блага. Не просив зрозуміти його й не вимагав довіри. Просто визнав, що я не зобов’язана йому вірити.

Та від цього запитань не меншало.

Тепер я знала принаймні одне: Влас був там тієї ночі. Він перервав ритуал і не заперечував, що зробив це всупереч моїй волі.

Він боявся, що я повернуся туди, звідки колись сама пішла.

Але чому я пішла? Від чого відмовилася? І що мало статися під час того ритуалу, аби Влас вирішив, що краще зруйнувати все, ніж дозволити йому завершитися?

Відповідей не було.

Я повільно опустила фотографію й подивилася на ліс.

Поміж гілками пробивалося вечірнє світло, торкаючись перших зелених пагонів. Вузька стежка зникала в глибині, ховаючись між деревами. Десь там, серед каміння й тиші, залишилося те, чого моя пам’ять так довго не дозволяла побачити.

Я більше не хотіла чекати, поки хтось вирішить, що мені час дізнатися правду.

Якщо моє минуле починалося там, то саме туди я мала повернутися.

Не для того, щоб знову стати Додолою.

А щоб нарешті зрозуміти, ким була вона — і що з усього пережитого належало мені.

Сховавши фотографію, я зробила крок до стежки.

Пора було повернутися туди, звідки я колись вийшла вже не тією, ким була.

Туди, де все почалося.