Коли мовчання більше не рятує

Після зустрічі з Радославом ніяк не вдавалося викинути з голови його останні слова.

Ти маєш повернутися до мене, Додоло.

Він вимовив їх так, ніби йшлося не про давно минуле життя, а про обіцянку, яку я колись дала й досі не виконала. І хоча не знала, що саме сталося тієї ночі, одне було зрозуміло: Радослав чекав від мене чогось, про що я навіть не здогадувалася.

Та найгірше було те, що частина мене хотіла дізнатися, чого саме.

Ритуал був перерваний.

Хтось вирішив, що знає краще.

І найтривожніше — Додола.

У будинку панувала тиша. Залишивши речі біля дверей, я увімкнула світло й дістала фотографію, яку забрала із собою після зустрічі.

Радослав був пов’язаний із моїм минулим набагато тісніше, ніж можна було припустити. Він знав про ритуал, мою втрату пам’яті, Додолу й, схоже, розумів, чому спогади не повернулися тоді, коли мали.

Та найбільше непокоїло його ставлення до того, хто втрутився в ритуал. У голосі Радослава звучала не просто образа, а щось глибше — наче хтось відібрав у нього те, що він колись вважав своїм.

Фотографія лягла на стіл.

Кам’яне коло. Мої батьки. Радослав.

На звороті залишався той самий напис:

«Не все, що вони шукали, мало бути знайдене».

Раніше він здавався натяком на якусь знахідку — артефакт, таємниче місце чи давнє знання. Тепер таке пояснення видавалося надто простим.

Можливо, вони шукали не щось.

Можливо, когось.

Перевернувши знімок, я помітила в нижньому кутку невеликий знак, майже непомітний біля самого краю: коло, перетнуте двома короткими лініями.

Відчуття впізнавання виникло миттєво.

Я вже бачила цей знак у лісі — серед каміння й зелені, поруч із листниками та Власом.

Спогад спалахнув і відразу згас, залишивши лише уривки: дерева, холодний камінь під долонею, знайомий силует поруч… і той самий символ, вирізаний на одному з каменів.

Заплющивши очі, я спробувала втримати видіння, але воно не повернулося.

— Що ви шукали?.. — прошепотіла, дивлячись на фотографію.

Відповіді не було.

Натомість у пам’яті знову прозвучали слова Радослава:

Комусь здалося, що він бачить далі за інших.

Хто втрутився в ритуал? І чому Радослав говорив про це так, ніби досі не міг пробачити того, що сталося?

Відклавши фотографію, я замислилася над тими, хто знав бодай частину моєї історії.

Світлана не могла знати всього.

Радослав знав надто багато.

А Влас…

Думки знову повернулися до нього.

Він не раз опинявся поруч, коли минуле відкривало мені чергову таємницю, але ніколи не поспішав пояснювати те, до чого я ще не була готова. Не підштовхував до певних висновків, не пропонував готових відповідей. Залишав мені можливість самій дійти до правди.

Деякі речі ти маєш згадати сама.

Тепер пригадалися й слова Світлани. Майже такі самі.

Наче вони обоє знали більше, ніж хотіли розповісти.

Проте між ними була суттєва різниця.

Радослав прагнув повернути мене до минулого.

Влас, навпаки, ніби намагався вберегти від нього.

Але чи справді цим пояснювалося його мовчання?

Я знову подивилася на фотографію.

Якщо Влас знав про ритуал… Якщо теж був там… Якщо саме він втрутився…

Чому ніхто не сказав мені про це?

І головне — навіщо приховувати правду досі?

За вікном весна тільки починала прокидатися. На темних гілках набухали бруньки, серед торішньої трави пробивалися перші квіти. Здавалося, сама природа поволі відкривала те, що так довго ховала.

Можливо, настав час зробити те саме.

Я взяла телефон і знайшла його ім’я.

Влас.

Раніше чекала б, доки він сам з’явиться, як робив це не раз. Та тепер більше не хотілося покладатися на випадок.

Натиснула виклик.

Він відповів майже одразу.

— Яромиро?

Його голос звучав спокійно, і це чомусь насторожило ще більше.

— Нам треба поговорити.

На мить запала тиша.

— Я знаю.

Я насупилася й міцніше стиснула телефон.

— Звідки?

Влас не відповів одразу.

— Ти знайшла фотографію, — нарешті промовив він.

По спині пробіг холодок.

— Звідки ти знаєш?

Знову пауза.

— Приїдь.

— Куди?

— Туди, де зможеш поставити всі запитання.

— А ти нарешті відповіси?

Він тихо видихнув.

— На ті, на які зможу.

За мить зв’язок обірвався.

Я повільно опустила телефон. На столі лежала фотографія, що пов’язувала моїх батьків, Радослава й таємницю тієї ночі. А тепер до них приєднався Влас — чоловік, якому досі хотілося довіряти, навіть коли його мовчання породжувало дедалі більше запитань.

Сумнівів майже не залишилося: він знав більше, ніж говорив.

Але вперше за весь цей час мені хотілося почути правду не від Радослава, не від Світлани й не з уривків чужих спогадів.

Я хотіла дізнатися її сама.

Не ту, яку хтось вирішить мені розповісти.

Свою.