Повернутися до мене

Радослав пообіцяв приїхати, і я знала, що довго чекати не доведеться.

Після нашої телефонної розмови ніяк не вдавалося відірватися від фотографії. Кам’яне коло, батьки, Радослав на задньому плані. А на звороті — слова, які тепер здавалися не просто попередженням, а ключем до тієї ночі, яку стільки років не могла згадати.

Чекати, поки він сам вирішить, що мені час дізнатися правду, не збиралася.

Надворі вже світало, проте весняна ніч іще не поспішала поступатися денному сонцю. Коли Радослав приїхав, я впустила його до будинку й одразу дістала фотографію.

Він уважно оглянув мене, перш ніж запитати:

— Щось сталося?

Замість відповіді простягнула йому знімок.

Радослав затримав на ньому погляд.

— Де ти це знайшла?

— Серед старих речей батьків. Спочатку не надала фотографії значення, але тепер усе інакше.

— Твої батьки досліджували старовину, культові місця, артефакти. Наші шляхи перетиналися через їхню роботу.

— На фотографії ти стоїш біля того самого кам’яного кола, яке приходить до мене у спогадах. Саме туди батьки привозили мене.

Перед очима знову промайнули уривки: біла сукня, вінок, вогонь, люди довкола. І Радослав, який був там тієї ночі.

— Ти була дочкою своїх батьків. Вони часто брали тебе із собою.

— Мені було шістнадцять.

— Пам’ятаю.

— Звідки? — запитала я, вдивляючись у його обличчя.

Радослав відвів погляд.

— Бо того вечора ти втратила все.

— Не лише пам’ять?

Він не відповів одразу.

— Не хочу нав’язувати тобі чужу версію подій. Твої спогади мають залишитися твоїми.

— Ти знову вирішуєш за мене, що мені знати, а що ні.

— Якби я хотів вирішувати за тебе, ти б зараз не стояла переді мною з фотографією й не вимагала правди.

— Звідки мені знати, що ти не приховуєш її заради власної вигоди?

— Якби я хотів щось від тебе отримати, то не змушував би тебе шукати відповіді самостійно.

— Тоді поясни, що сталося тієї ночі.

— Тобі потрібні власні спогади, а не моя відповідь.

— А якщо я ніколи нічого не згадаю?

— Згадаєш.

— Ти так упевнений?

— Так.

Я стиснула фотографію в пальцях, намагаючись зрозуміти, скільки ще він приховує.

— Що означає твоє «усе мало бути інакше»? Що саме мало статися?

Радослав довго мовчав, перш ніж відповісти:

— Якби все відбулося так, як було задумано, ти не збирала б себе з уламків спогадів. Ти знала б, хто ти.

— Ким я мала стати?

— Не можу тобі цього сказати.

— Чому?

— Бо це не відповідь, яку ти маєш почути від мене. Я попереджаю тебе, а не намагаюся маніпулювати.

— Ти даєш мені шматочок правди, щоб я сама прийшла по решту.

— А ти все одно прийдеш.

Його впевненість дратувала. Здавалося, він знав не лише те, що сталося в минулому, а й те, які запитання я поставлю далі.

— Що шукали мої батьки? Чому вони привезли мене саме до того місця?

— Не все варто називати вголос.

— Досить вирішувати за мене, що я повинна знати!

— Саме це й стало проблемою.

— Що саме?

— Хтось вирішив, що має право змінити те, що повинно було статися.

— Хтось зупинив ритуал?

Радослав подивився на мене.

— Ти знаєш це навіть краще за мене.

— Я нічого не пам’ятаю.

— Не пам’ятаєш свідомо. Це не одне й те саме.

— Хто його зупинив?

Він промовчав.

Від цієї мовчанки ставало дедалі важче. Кожна його відповідь відкривала нову загадку, а найважливіше він залишав при собі.

— Тепер ти шукаєш лише відповідь, — нарешті промовив Радослав. — Але коли згадаєш, доведеться вирішити, що з нею робити.

— А якщо я так і не згадаю?

— Згадаєш. Просто знаю.

Я вже збиралася відвернутися, коли почула його тихий голос:

— Бо ти маєш повернутися до мене, Додоло.

Завмерла.

Він вимовив це так, ніби я досі належала йому. Ніби між нами не було років забуття, чужих життів і всього, що я тепер намагалася зрозуміти.

Повернутися до мене.

— Ти говориш зі мною чи з Додолою?

Радослав не відвів погляду.

— А ти сама відчуваєш між вами різницю?

Я знала про Додолу більше, ніж хотіла б. Її страхи, бажання, складний вибір — усе це приходило до мене уривками, залишаючи по собі відчуття, ніби чуже минуле поступово проникає в моє теперішнє.

Але я не хотіла розчинитися в чиїхось спогадах і втратити себе.

— Не знаю, ким була тоді. Проте знаю, хто я зараз, — відповіла я. — І не дозволю тобі вирішувати, ким маю стати.

— Я й не прошу тебе про це.

— Тоді чого ти хочеш від мене?

— Щоб ти згадала.

— Усе?

Радослав не відповів.

Забравши фотографію, я відвернулася. Продовжувати цю розмову не було сил. Він знову залишив мене перед уривками минулого, які не складалися в цілісну картину, і запитаннями, на які, схоже, ніхто не збирався давати прямих відповідей.

Та його слова не відпускали.

Ти маєш повернутися до мене.

Минуле було пов’язане з богами, ритуалом і тим кам’яним колом. Але Радослав говорив не лише про минуле. У його голосі не відчувалося туги за тим, що давно минуло.

Лише впевненість у тому, що я ще можу стати його.

І вперше я запитала себе: чи справді він намагався повернути мені пам’ять — чи хотів повернути собі ту, якою я була колись?

ВІД АВТОРА:

А як гадаєте ви?

Радослав справді хоче повернути Додолі пам’ять… чи прагне повернути собі ту, якою вона була колись?

Чи можна довіряти тому, хто знає про твоє минуле більше за тебе, але вперто мовчить?

 Діліться своїми здогадками в коментарях! Мені дуже цікаво дізнатися, що ви думаєте про Радослава та його справжні наміри.