Таємниці, що не закінчуються

Влас поїхав майже одразу після того, як ми повернулися до міста. Сказав, що має кілька справ, і більше нічого не пояснював.

Після всього, що сталося останнім часом, його мовчання вже не здавалося образливим. У ньому було щось знайоме — наче він залишав мені той простір, якого так бракувало. Та запитань від цього не меншало. Навпаки, що більше я згадувала, то виразніше відчувала, скільки всього досі залишалося прихованим.

До будинку за містом дісталася надвечір.

Весна тільки починала вступати у свої права. На узбіччях ще темніла волога земля, між торішнім листям пробивалися перші зелені паростки, а на деревах ледь помітно набухали бруньки.

Ліс за будинком теж змінився. Ще недавно він здавався темним і непроникним, а тепер між голими гілками проступало світло. Подекуди вже з’являлося молоде листя.

Природа прокидалася, і разом із нею щось змінювалося всередині мене.

Телефон завібрував. Світлана запитувала, чи я вже вдома і як минула поїздка. Підійшовши до вікна, я подивилася на бліде вечірнє світло, що пробивалося крізь гілки.

— Не знаю, що й думати. Влас майже нічого не пояснив, хоча я впевнена, що він знає набагато більше, ніж говорить. І саме це мене лякає.

— Він не єдиний, хто щось приховує, — тихо відповіла Світлана. — Я теж знаю дещо, але лише те, що вже згадала сама.

— А якщо я більше не хочу згадувати сама? Чому всі наполягають на цьому, наче я не маю права почути правду від тих, хто її знає?

На тому кінці запала коротка пауза.

— Тоді тобі доведеться вирішити, чого ти хочеш більше: готових відповідей чи правди, яку зможеш прийняти як власну. Відповідь можна отримати від когось іншого, але зрозуміти її по-справжньому іноді набагато складніше.

Ці слова боляче нагадали мені Власа.

— Він говорив майже те саме. Невже ви всі справді вважаєте, що мовчання допоможе мені розібратися в собі?

— Можливо, ви просто нарешті почали чути одне одного, — припустила Світлана. — Хоча я розумію, чому тебе це дратує.

За вікном хитнулися тонкі гілки.

— Ти думаєш, що вже робила цей вибір? — запитала вона.

Питання влучило точніше, ніж мені хотілося.

Білий одяг. Вогонь. Чиїсь очі в темряві.

— Не знаю. Іноді мені здається, що я майже згадала ту мить, але щойно намагаюся зрозуміти, що саме сталося, усе знову розпадається на окремі уривки.

— Не поспішай. Навіть якщо колись ти помилилася, це не означає, що мусиш повторити ту саму помилку.

Я хотіла запитати, що саме вона мала на увазі, та Світлана продовжила:

— Не намагайся прожити те саме життя вдруге тільки тому, що хтось пам’ятає його краще за тебе. Ти маєш право зробити власний вибір, навіть якщо він відрізнятиметься від того, який колись зробила Додола.

Десь за стіною тихо цокав годинник.

— Ти чогось боїшся? — запитала я.

Світлана відповіла не одразу. Коли нарешті заговорила, її голос став тихішим.

— Боюся не того, що ти згадаєш. Мене лякає думка, що, дізнавшись правду, ти захочеш повторити все так само, не замислившись, чи справді цього хочеш тепер.

Її слова залишилися зі мною навіть тоді, коли розмова перейшла до буденних речей. Світлана поцікавилася, чи я їла, і, почувши негативну відповідь, порадила спочатку подбати про себе, а вже потім розгадувати богів, минулі життя й загадкових чоловіків.

За кілька хвилин ми попрощалися.

Їсти не хотілося. Поклавши телефон на стіл, я вже збиралася відійти, коли погляд зачепився за стару коробку на верхній полиці шафи.

Пил осів на кришці тонким шаром.

Не пам’ятала, коли востаннє заглядала всередину. Знявши коробку, поставила її на стіл і відкрила.

Усередині лежали листи, документи, кілька фотографій і пожовклий конверт, якого я раніше не помічала.

Спочатку взялася за фотографії. Переглядала одну за одною, майже не затримуючись на знайомих обличчях, аж поки не натрапила на знімок, від якого перехопило подих.

Каміння. Коло. Ліс.

На задньому плані стояли мої батьки.

Я перевернула фотографію.

На звороті було написано лише одне речення:

«Не все, що вони шукали, мало бути знайдене».

Перечитала його двічі.

Місце на фотографії вже було мені знайоме. Не через знімок, а завдяки пам’яті, яка досі поверталася уривками.

Білий льон. Вінок із квітів. Гіркий смак трав на язиці. Ліс, що змикався над дорогою. Кам’яне коло.

Вогонь.

Мені було шістнадцять.

Той день, який стільки років залишався за межею моїх спогадів, раптом почав повертатися — уривками, безладно, наче хтось розірвав давню історію й тепер дозволяв мені побачити лише окремі сторінки.

Батьки вдягнули мене в біле. Поклали на голову вінок. Змусили випити гірку настоянку.

Потім була темрява.

Каміння. Люди. Полум’я.

А далі — лише уривки.

Чиясь рука.

Блиск леза.

Крок назустріч вогню.

Полум’я, яке не обпекло.

І очі.

Неприродно світлі.

Погляд, від якого досі холонуло всередині.

А потім голос:

— Вони не сказали тобі, навіщо тебе привезли.

Радослав.

Тоді це ім’я нічого не означало. Я не знала, хто він, не розуміла, чому опинився там і яке мав відношення до моїх батьків. Пам’ятала лише дивне відчуття: він знав значно більше, ніж показував.

Тепер усе виглядало інакше.

Радослав був там.

Поруч із моїми батьками.

Поруч із тим вогнем.

Поруч зі мною.

Я знову подивилася на фотографію. Пальці мимоволі стиснули її краї.

Якщо батьки привезли мене туди не випадково, то що вони шукали? Можливо, справді вірили, що зможуть знайти щось, про що батько роками писав. Щось, до чого не можна було дістатися звичайними методами.

Але чому тоді я опинилася в центрі того ритуалу? І чому після тієї ночі моє життя розділилося на до і після?

Погляд знову повернувся до напису.