Те, що пам’ятає ліс

Частина спогадів нарешті почала складатися воєдино.

Наче розсипані уламки поступово знаходили свої місця: Леля, Додола, Влас, Борислав, Радослав. Імена вже не здавалися чужими. За кожним стояли обличчя, голоси, дотики й уривки подій, які дедалі важче було називати просто снами.

Та чогось усе одно бракувало.

Відчуття було майже фізичним. Ніби переді мною лежала картина, у якій залишилося одне порожнє місце. Саме воно не дозволяло побачити цілісну історію. Щоразу, коли я намагалася наблизитися до цього спогаду, він вислизав, залишаючи по собі лише невиразне відчуття втрати.

Наче хтось навмисно приховав від мене найважливішу частину минулого.

Телефон завібрував на столі.

Влас: Ти сьогодні вільна?

Кілька секунд дивилася на повідомлення, перш ніж відповісти.

Так.

Відповідь прийшла майже одразу.

Влас: Тоді поїхали зі мною. Хочу дещо показати.

Питати, куди саме, не стала.

Можливо, саме тому й погодилася. Останнім часом я надто часто шукала відповіді там, де їх не хотіли давати. А цього разу Влас сам пропонував побачити те, про що досі мовчав.

Ми виїхали за місто ближче до вечора. Що далі залишалися будинки, то тихішою ставала дорога. Асфальт змінився вузьким шляхом, що петляв між деревами. За вікном миготіли поля, темні смуги лісу й поодинокі старі будинки.

Влас майже не говорив.

Я теж не поспішала порушувати мовчання, та невисловлені запитання зрештою виявилися сильнішими за моє терпіння.

— Ти знаєш, що саме я намагаюся згадати?

Він відповів не одразу.

— Більше, ніж тобі хотілося б.

Я повернулася до нього.

— Тоді чому нічого не розповідаєш?

Влас на мить перевів погляд із дороги на мене.

— Бо деякі речі ти маєш згадати сама.

Завмерла.

Ці слова я вже чула. Майже такими самими їх сказала Світлана.

Ти маєш згадати сама.

Тоді не надала цьому особливого значення. Тепер же відчула, як усередині щось напружилося.

— Світлана сказала мені те саме.

На губах Власа з’явилася ледь помітна усмішка.

— Вона має рацію.

— Ви змовилися?

— Ні.

— Тоді чому говорите однаково?

Він трохи помовчав.

— Можливо, тому, що деякі речі не варто пояснювати за когось.

Я відкинулася на сидіння й відвернулася до вікна.

Знову ця відповідь. Наче всі навколо знали щось важливе, але домовилися залишити мене перед зачиненими дверима.

— А якщо я ніколи не згадаю?

— Згадаєш.

Він сказав це так спокійно, що я мимоволі повернулася до нього.

— Звідки така впевненість?

Влас на мить затримав на мені погляд.

— Бо я чекав достатньо довго.

Від цих слів у грудях щось боляче стиснулося.

Хотілося запитати, скільки саме він чекав і на що сподівався весь цей час. Та його обличчя підказувало, що відповідей я не отримаю.

За кілька хвилин ми звернули з дороги й зупинилися біля лісу.

Вийшовши з машини, я вдихнула прохолодне повітря, напоєне запахом хвої та вологої землі. Поміж дерев виднілася невелика галявина, залита останнім світлом дня.

Зробила кілька кроків — і зупинилася.

Це місце було мені знайоме.

Не розумом. Не через якийсь конкретний спогад.

Просто виникло дивне відчуття, ніби я вже бувала тут, хоча не могла пригадати коли.

— Тут, — тихо сказав Влас.

Я подивилася на нього.

— Що тут сталося?

— Не знаю, що саме ти побачиш.

— Але ти знаєш, що сталося.

Він не заперечив.

— Я пам’ятаю.

Ступивши на галявину, я відчула, як перед очима починають змінюватися обриси дерев.

Інший час. Інше місце.

Вогонь.

Біла тканина.

Вінок із квітів.

Мій сміх.

Влас стояв поруч — зовсім близько. Навпроти нього був Радослав.

Між ними відчувалася напруга, яку я не могла пояснити. Вони дивилися один на одного так, ніби ця суперечка тривала набагато довше, ніж я могла уявити.

Наче сперечалися не вперше.

І не лише через мене.

За їхніми поглядами ховалося щось давніше, щось, чого я поки не могла зрозуміти.

Я відступила на крок.

І раптом почула власний голос:

— Я не збираюся бути частиною чиєїсь перемоги.

Спогад урвався.

Різко вдихнувши, я озирнулася. Ліс знову став звичайним, а вечірнє повітря торкнулося обличчя прохолодою.

Влас нічого не сказав. Лише дивився на мене, наче намагався зрозуміти, наскільки глибоко я змогла зазирнути в минуле.

— Це було тут? — запитала я.

— Так.

— І Радослав теж був?

— Так.

Заплющивши очі, я спробувала відновити побачене.

Переді мною знову промайнули вогонь, біла сукня, два силуети й моє власне обличчя — ще не Яромири, але вже й не зовсім чуже обличчя Додоли.

Та найсильніше в пам’ять вплелися слова.

Я не збираюся бути частиною чиєїсь перемоги.

Я вимовила їх не зі страху. Не благала й не виправдовувалася. У моєму голосі звучала рішучість, якої досі не відчувала в собі так виразно.

Тепер ставало зрозуміліше: у тому минулому було щось значно більше, ніж суперництво двох чоловіків.

Додола не хотіла бути нагородою. Не хотіла, щоб її вибір визначав чиюсь перемогу.

Але що сталося після цього?

Чому ці слова залишилися в моїй пам’яті, а все, що було далі, досі вислизало від мене?

Розплющивши очі, я подивилася на Власа.

— Ти знаєш, чим усе закінчилося?

Він помовчав.

— Знаю.

— І не скажеш?

— Ні.

— Чому?

Він відповів так само спокійно, як до цього Світлана:

— Бо ти маєш згадати сама.

Я ледь усміхнулася, хоча радості в цьому не було.

— Схоже, у вас із нею одна змова.

— Можливо.

Він теж усміхнувся, але в його погляді залишилося щось невисловлене.