Те, про що мовчали

Радослав знайшов мене наступного дня.

Ми зустрілися біля входу до готелю, де працювала Світлана. Він виглядав так, ніби вже ухвалив якесь рішення й тепер залишалося лише повідомити його мені.

— Розкопки зупиняються, — сказав він без зайвих пояснень.

Я здивовано подивилася на нього.

— Чому?

— Нашого реставратора знайшли. Він повернувся, тож твоєї допомоги більше не потребують.

Кілька секунд обмірковувала почуте. Ще зовсім недавно ця новина змусила б мене засипати його запитаннями. Тепер же відчула несподіване полегшення.

— Добре.

Радослав ледь помітно насупився.

— І все?

— А що ще?

Здавалося, він очікував зовсім іншої реакції.

— Ти ж хотіла дізнатися, що там сталося.

— Хотіла. Але, якщо чесно, я й сама вже думала зупинитися.

— Через мене?

— Не тільки.

Зустрівшись із ним поглядом, я постаралася говорити спокійно.

— Між нами все стало надто дивним. Більше не хочу намагатися отримати відповіді через тебе.

Його вираз обличчя змінився.

— Ти мені не довіряєш?

— Я цього не сказала.

— Але подумала.

— Я сказала лише те, що більше не хочу залежати від твоїх відповідей.

Радослав замовк, уважно вдивляючись у моє обличчя.

— Ти змінилася.

— Можливо.

Він відвів погляд, ніби ця відповідь його не влаштовувала.

— І це все?

— А чого ти хочеш, Радославе?

Відповіді не було.

Я теж більше нічого не сказала. Не тому, що мені було байдуже. Просто втомилася від розмов, у яких кожне запитання приводило до нового мовчання.

— Бережи себе.

Розвернувшись, я пішла, не чекаючи на відповідь.

Цього разу не озиралася. Та його мовчання йшло за мною довше, ніж хотілося б.

Вийшовши на одну з вулиць, повільно рушила вперед, намагаючись не повертатися подумки до нашої розмови.

Раніше здавалося, що відповіді десь поруч — у словах Радослава, у старих розкопках, у речах, про які він волів не говорити. Тепер я вже не була в цьому впевнена.

Можливо, надто довго намагалася знайти себе в чужих поясненнях. Але якщо минуле справді належало мені, то рано чи пізно воно мало заговорити моїм голосом.

І, здається, нарешті починала розуміти, що більше не хочу чекати, поки хтось дозволить мені почути правду.

Світлана чекала на мене в невеликій кав’ярні неподалік.

Вона сиділа біля вікна й щось читала в телефоні. Побачивши мене, одразу відклала його.

— Ну нарешті.

Я сіла навпроти.

— Що?

— Нічого. Просто ти останнім часом постійно десь не тут.

Спробувала усміхнутися, але відповісти не встигла.

Погляд ковзнув за її плече — і раптом усе навколо ніби відсунулося.

Світла тканина. Вінок із квітів. Молода дівчина, яка сміялася, стоячи поруч зі мною.

Я знала її.

Не могла пригадати звідки, не могла відновити обставин тієї зустрічі, але впізнавання було настільки природним, що ім’я зірвалося з моїх губ раніше, ніж я встигла про це подумати.

— Леля…

Світлана завмерла. Її пальці повільно стиснули чашку.

— Ти згадала?

Я кивнула, ще не до кінця усвідомлюючи, що сталося.

— Так. Я… точніше, та, ким я була.

Між нами запала тиша.

Світлана дивилася на мене так, ніби давно чекала цього моменту, але все одно не була до нього готова.

— Ми були близькі? — запитала я.

— Дуже.

Вона ледь усміхнулася.

— Майже сестри.

У грудях щось здригнулося. Намагалася втримати спогад, але він уже вислизав, залишаючи по собі лише тепло й дивне відчуття близькості, яке не потребувало пояснень.

— А Влас? — запитала я.

Світлана на мить замислилася.

— Влас був поруч із тобою завжди. Ніби тінь.

Я опустила очі.

Тепер це вже не здавалося випадковістю. Ні його мовчання, ні дивне відчуття, яке виникало щоразу, коли він опинявся поруч.

— І поруч зі мною був Ярило, — тихо додала Світлана.

Я знову підвела голову.

— Борислав?

Вона кивнула.

— Борислав.

Провела пальцем по краю чашки, намагаючись упорядкувати те, що вже знала, і те, чого ще не могла пояснити.

— Але як ви зустрілися зараз? Як ви взагалі згадали одне одного?

Світлана ненадовго замовкла.

— Явдоха звела нас.

Вона зробила паузу, добираючи слова.

— Після смерті твоєї мами Борислав разом із Власом прийшов до неї. Я тоді теж була там — приїхала з батьками. Вони не могли зрозуміти, що зі мною відбувається.

— І Борислав тебе впізнав?

— Одразу.

У її голосі з’явилося щось тепле.

— Я ж тоді була дитиною. Не розуміла, чому поруч із ним мені водночас спокійно й дивно. Чому здавалося, ніби знаю його набагато довше, ніж мала б.

Світлана опустила погляд на чашку.

— А потім почали приходити спогади.

— Про Лелю?

— Спочатку уривками. Обличчя, голоси, місця, яких я ніколи не бачила в цьому житті. Відчуття, яким не знаходилося пояснення.

Вона зробила ковток кави.

— З часом я зрозуміла, ким була. І ким був він.

— А Борислав одразу все знав?

Світлана усміхнулася.

— Він знав мене ще до того, як я сама згадала себе.

Я мовчала, намагаючись уявити, як це — пам’ятати інше життя, відчувати зв’язок із кимось, кого начебто зустрічаєш уперше, і поступово розуміти, що все це не вигадка.

— А ми з тобою? — запитала я. — Як познайомилися?

— Просто випадково стали подругами.

— Просто випадково?

— Саме так.

Вона похитала головою.

— Тоді я ще не знала, хто ти. Не знала, що ми вже колись були одна для одної майже сестрами.

По спині пробіг холодок.

— Ти згадала це, коли ми вже дружили?

— Так. Не одразу, але згодом.

Світлана подивилася мені прямо в очі.

— І ти навіть не уявляєш, як важко мені було з цим жити. Пам’ятати те, чого, здавалося, не мало б бути в пам’яті. Розуміти, що це не сон і не вигадка.