Погляд крізь час

Ми вийшли з парку мовчки.

Радослав ішов поруч, але між нами ніби залишалося кілька кроків, хоча насправді не було й одного. Він не намагався заговорити, і спочатку така тиша навіть полегшувала мені життя. Та щойно ми звернули на тихішу вулицю, мовчання почало дратувати.

Зупинившись, я повернулася до нього.

— Ти не мав права так зі мною говорити.

Радослав теж зупинився.

— Я знаю.

— Тоді чому продовжуєш?

Він провів долонею по потилиці, ніби збирався з думками.

— Бо мені неприємно, що Влас намагається заплутати тебе ще сильніше.

— Влас?

— А хто ж іще?

Схрестивши руки на грудях, я похитала головою.

— Він хоча б говорить зі мною.

— Говорить рівно стільки, щоб ти продовжувала шукати відповіді там, де їх не має бути.

— А ти, звичайно, знаєш, де вони мають бути?

Радослав на мить відвів погляд.

— Я знаю, що зараз тобі не можна довіряти всьому, що він говорить.

— А тобі можна?

Він замовк.

І цієї миті стало зрозуміло, що іншої відповіді я й не отримаю.

— Ти теж від мене все приховуєш, — продовжила я. — То чим ти кращий за нього?

— Я не казав, що кращий.

Його спокій дратував сильніше за будь-яку суперечку. Можливо, тому, що я не могла зрозуміти, де закінчувалося бажання допомогти й починалося прагнення тримати все під контролем.

— Тоді не поводься так, ніби маєш право вирішувати за мене.

— Я не вирішую.

— Справді? Ти втручаєшся в мої розмови, приходиш на розкопки, коли я тебе не просила, а тепер ще й вирішуєш, з ким мені говорити.

На його обличчі промайнула напруга.

— Яромиро, я просто…

— Не треба. Більше не хочу чути, що ти робиш це заради мене.

Радослав замовк.

Усередині піднімалася втома — не стільки від нього, скільки від нескінченного кола недомовок, у якому я опинилася. Щоразу, коли здавалося, ніби ще трохи — і нарешті щось проясниться, хтось знову вирішував, що мені краще зупинитися.

— Просто залиш мене сьогодні, — попросила я.

Радослав кілька секунд дивився на мене.

— Добре.

Розвернувшись, я пішла.

Цього разу він не зупинив мене.

Дорогою додому намагалася не повертатися до нашої розмови, але його слова вперто звучали в голові.

Він намагається заплутати тебе ще сильніше.

А якщо ні?

Відкинула цю думку, та сумнів уже залишився. Влас справді не розповідав усього. Я знала це. Але хіба Радослав робив інакше? Чому його мовчання мало здаватися безпечнішим лише тому, що він називав його турботою?

Щойно зайшла до будинку, задзвонив телефон.

Світлана.

Ми домовилися зустрітися завтра, трохи поговорили й попрощалися. Поклавши телефон на стіл, я мимоволі глянула у вікно.

Небо затягувалося хмарами. Десь удалині прокотився грім.

До скла підійшла саме тоді, коли спалах блискавки освітив вулицю.

Навпроти, у тіні старої тополі, стояв Радослав.

Я завмерла.

Він підняв голову.

Наші погляди зустрілися.

І світ ніби розколовся навпіл.

Ці очі вже доводилося бачити. Не тут, не в цьому місті й не в теперішньому житті. Пам’ять не встигла підказати, коли саме, але щось усередині відгукнулося з такою силою, що долоня мимоволі притиснулася до грудей.

Ще один спалах — і вулиця зникла.

Переді мною постав ліс.

Біле плаття, вінок із польових квітів. Навколо метушилися листники — маленькі створіння, що ховалися в траві, визирали з-за дерев і знову тікали, щойно я намагалася їх упіймати.

Сміялася, забувши про все на світі.

Поруч був Влас.

Повернувшись до нього, я відчула, як щось усередині відгукнулося раніше, ніж встигла бодай про щось подумати.

Велес.

Ім’я виникло саме собою.

Без сумнівів. Без пояснень.

Велес.

Звідки я це знала? Не могла відповісти. Просто знала.

Влас усміхнувся. У цій усмішці не було вимоги чи прихованого очікування. Він не кликав мене за собою, не простягав руки, не намагався втримати.

Просто був поруч.

І чекав, дозволяючи мені самій вирішити, куди йти.

Погляд опустився на біле плаття. Торкнувшись вінка, я відчула під пальцями тендітні пелюстки.

І тоді прийшло друге ім’я.

Додола.

Я завмерла.

Не дивилася на неї збоку. Не спостерігала за чужим життям.

Я була нею.

Пам’ятала цей сміх, цей ліс і листників, які кружляли навколо, ховалися в траві й визирали з-під листя. Пам’ятала, як поруч із Велесом не потрібно було нічого доводити, нічого пояснювати чи відповідати чиїмось очікуванням.

Можна було просто бути собою.

Та раптом здійнявся вітер.

Листя зашуміло, гілки захиталися. Листники завмерли й один за одним сховалися в траві, ніби відчули небезпеку раніше за нас.

Велес підняв голову.

Його усмішка зникла.

— Треба йти.

Я рушила за ним, але встигла зробити лише кілька кроків.

На іншому боці галявини стояв чоловік.

Блискавка розірвала небо й на мить освітила його обличчя.

Перун.

Так само беззаперечно, як і раніше, я знала це ім’я.

Він дивився просто на мене.

У його погляді було щось важке, майже відчутне. Гнів? Ревнощі? Образа? Розібратися не вдавалося, але від цього погляду всередині все стислося.

Він здавався знайомим. Надто знайомим для того, кого я начебто бачила вперше.

Велес щось сказав, та його слова потонули в гуркоті грому.

Відвести очей від Перуна я не могла.

Між нами вже існувало щось. Щось давніше за цей день, за цей ліс і за пам’ять, яку я щойно почала повертати.

Щось, що не зникло, навіть коли я забула його ім’я.

Черговий спалах блискавки розітнув темряву.

Я різко вдихнула.

Знову стояла біля вікна.

Дощ уже заливав скло потоками води. Стара тополя гнулася під поривами вітру, а вулиця спорожніла.