Коли мовчання слабшає

Ми зустрілися в парку, який останнім часом став для мене майже звичним місцем.

Старі дерева, вузькі доріжки, лавки, заховані подалі від дороги. Тут міський шум ніби відступав, залишаючи простір для думок. Щоправда, останніми днями їх було стільки, що навіть тиша не допомагала навести лад у голові.

Влас уже чекав.

Він сидів на лавці, спершись ліктями на коліна, й дивився на людей, які проходили алеєю. Побачивши мене, підвівся.

— Ти прийшла.

— Ти ж сам хотів поговорити.

— Хотів.

Ми сіли поруч.

Не стала витрачати час на розмови про те, як минув день, і шукати обережного підступу до головного. Після видінь на розкопках більше не могла вдавати, ніби минуле просто повертається уривками. Воно мало власну послідовність, власні таємниці й, схоже, свої причини нагадувати про себе саме тепер.

— Ти сказав, що в нас залишилося мало часу.

Влас повернувся до мене.

— Так.

— Тоді поясни чому.

Він не поспішав відповідати, і я вже здогадувалася, що почую далі.

— Яромиро, я не все можу тобі розповісти.

Гірка усмішка сама з'явилася на губах.

— Знову це.

— Що?

— Ти вирішуєш за мене, до чого я готова.

Влас опустив погляд.

— Я не хотів вирішувати за тебе.

— Але вирішував.

Він не заперечив. І ця мовчазна згода роздратувала мене більше, ніж чергове виправдання.

— Увесь цей час я намагався зробити так, щоб ти могла жити своїм життям, — промовив він нарешті.

— Мовчанням?

— Саме ним.

Повернулася до нього.

— І ти справді вважаєш, що мовчання могло мене захистити?

Влас підняв очі. У його погляді не було ані роздратування, ані бажання виправдатися. Лише втома, яку він більше не намагався приховати.

— Іноді людина стає мішенню саме тоді, коли дізнається те, чого не повинна знати.

Від цих слів усередині похололо.

— Що сталося десять років тому?

Влас на мить замислився.

— Насправді все почалося задовго до тієї ночі.

Чекала, не дозволяючи йому знову сховатися за паузою.

— Одного дня до Явдохи прийшла жінка, яку ти тепер почала згадувати у своїх снах.

Він зробив коротку паузу.

— Твоя мати.

Подих застряг у горлі.

Біла сукня. Запах трав. Обличчя, яке поверталося до мене уривками, щоразу залишаючи по собі більше болю, ніж відповідей.

— Вона прийшла до Явдохи, бо хотіла тебе захистити, — продовжив Влас. — Знала, що небезпека наближається, і шукала спосіб не дати їй дістатися до тебе.

— Від кого?

Він помовчав.

— Від тих, хто міг тебе знайти.

— Хто вони?

— Поки що я не можу відповісти на це так, щоб не ввести тебе в оману.

— Зручно.

Влас мовчки прийняв мій докір.

— Явдоха наклала на тебе печать, — нарешті сказав він. — Вона мала приховати тебе від тих, хто шукав, і водночас замкнути спогади, пов’язані з тим, що сталося до тієї ночі.

Машинально провела пальцями по зап’ястю.

— Тобто вона стерла мою пам’ять?

— Не зовсім. Спогади нікуди не зникли. Печать не дозволяла їм повернутися до тебе повністю.

— Навіть те, що стосувалося мами?

Влас відвів погляд.

— Особливо те, що могло привести тебе до правди, від якої тебе намагалися сховати.

Пальці мимоволі стиснулися.

— А моя мати?

Цього разу він мовчав довше. Я вже боялася почути відповідь, але ще більше — що він знову ухилиться від неї.

— Те, від чого вона хотіла тебе захистити, зрештою вас наздогнало, — тихо промовив Влас.

— Вона загинула через це?

— Так.

Заплющила очі.

Переді мною знову постало обличчя зі сну. Майже нічого не пам’ятала про цю жінку, але думка про її смерть боліла так, ніби втратила її лише вчора.

— А що сталося зі мною?

— Після її смерті твої сліди зникли. Ніхто не знав, де ти. Я шукав тебе, але не зміг знайти.

Повернулася до нього.

— Навіть ти?

— Навіть я.

У його голосі не було виправдання. Від цього відповідь звучала ще важче.

— А Явдоха?

— Вона зникла з поля зору тих, хто тебе шукав. Печать залишилася, і певний час вона продовжувала діяти.

— А потім почала слабшати?

— Так.

— Коли?

Влас подивився мені просто в очі.

— Коли ти почала повертатися до минулого.

Згадалися сни, кам’яне коло, вінок, Додола. Гребінь, срібна змія, двері, які Радослав не дозволив мені відчинити.

— Через сни?

— Не лише. Місця, люди, речі, пов’язані з тим, що ти забула, поступово повертали тобі спогади. Кожен такий дотик послаблював те, що Явдоха колись замкнула.

— А моє повернення сюди?

Влас перевів погляд на дерева.

— Стало поворотним моментом.

— Тому ти не хотів, щоб я поверталася?

— Я боявся цього дня.

— Чому?

Він знову подивився на мене.

— Бо знав, що рано чи пізно ти почнеш згадувати. І тоді я вже не зможу втримати все так, як раніше.

Намагалася осмислити почуте.

Десять років тому нічого не закінчилося. Минуле лише сховалося, залишивши мене жити серед уламків історії, якої я не знала.

А тепер ці уламки поверталися один за одним.

Та одна з найважливіших частин усе ще залишалася поза моїм розумінням.

— Тоді поясни ще дещо.

Влас помітно напружився.

— Як ти опинився біля будинку моїх батьків?

На його обличчі щось змінилося. Ледь помітно, але я встигла це помітити.

— Ти був там перед тим, як усе сталося, — продовжила я. — Бачила тебе поруч із мамою. Ти стояв біля неї, твої руки були в крові. Чому?

Влас не відповів.

— Яромиро…

— Не кажи, що я ще не готова.

Він кілька секунд дивився мені в очі, а тоді повільно видихнув.

— Я був там не випадково.

Серце забилося швидше.

— Тоді навіщо?

Влас розтулив губи, але відповісти не встиг.