Ти точно обрала?

Уві сні я знову опинилася там, де ніколи не була, але щоразу впізнавала щось до болю знайоме.

Переді мною простягалася велика світла зала, наповнена музикою та голосами. Люди сміялися, кружляли в такт мелодії, перегукувалися між собою. Та щойно намагалася роздивитися їхні обличчя, риси розпливалися, наче дивилася крізь воду.

Поруч стояла Світлана.

Тільки виглядала вона інакше: довге волосся, заплетене в косу, біла сорочка, червона крайка. На зап’ясті — тонкий шнурок. Такий самий, який вона зав’язала мені на весіллі.

Світлана торкнулася моєї руки.

— Ти пам’ятаєш, що обіцяла?

— Кому?

Відповіді не було. Подруга лише подивилася кудись за мою спину.

Обернувшись, побачила Додолу — у білій сукні, з вінком із польових квітів. У руках вона тримала ще один, ніби щойно зняла його з чиєїсь голови.

Зробила крок до неї, але Світлана раптом міцно стиснула мою руку.

— Не зараз.

— Чому?

Вона подивилася мені просто в очі.

— Бо ти ще не готова згадати, що тоді обрала.

Різко розплющила очі.

За вікном ледь сіріло. Кілька секунд лежала нерухомо, вдивляючись у темряву кімнати й намагаючись утримати сон, поки він не розсипався на уривки.

Найбільше непокоїла Світлана. Її слова, шнурок на зап’ясті й те, чому уві сні вона опинилася поруч із Додолою.

Що ти тоді обрала?

Сівши на ліжку, випадково поглянула на телефон. І цієї миті згадала вінок, знайдений під час розкопок. Бачила його лише раз, але добре запам’ятала знак на внутрішньому боці. Тоді він здався частиною орнаменту.

Тепер хотілося роздивитися його знову.

Радослав мав приїхати пізніше, проте чекати не стала.

На розкопках ще майже нікого не було. Після нічного дощу земля потемніла, на траві блищали краплі, а між деревами завис ранковий туман.

Попросила показати знайдені речі.

Щойно переді мною поклали вінок, усередині щось відгукнулося. Дивне відчуття впізнавання — таке сильне, ніби колись не просто бачила цю річ, а тримала її у власних руках.

Старі стебла потемніли від часу, проте кілька польових квітів досі зберігали форму. Обережно перевернувши вінок, помітила на внутрішньому боці той самий знак: три тонкі лінії, що сходилися в одній точці.

Пальці торкнулися різьблення.

Світ хитнувся.

Кам’яне коло. Холодний вітер. Запах трав і диму.

Цього разу минуле не поставало переді мною стороннім видінням.

Я була всередині нього.

На мені була біла сукня, у волоссі — вінок. Навпроти стояла Додола.

Піднявши очі, зустрілася з її поглядом.

Обличчя здавалося дивно знайомим. Не так, як обличчя людини, яку колись бачила, а так, ніби знала кожну його рису, хоча не могла пригадати звідки.

Та думка не встигла оформитися.

Довкола стояли люди. Двоє трималися трохи осторонь. Їхніх облич розгледіти не вдавалося, проте напруга між ними відчувалася майже фізично.

— Ти повинна вирішити, — промовив хтось.

Додола мовчала.

— Тоді зроби свій вибір, — озвався інший голос.

Вона опустила погляд.

— Ти знаєш, що повинна, — пролунало знову.

Пальці Додоли стиснули край сукні.

У пам’яті промайнули уривки легенди, яку чула раніше: випробування, що їх Перун проходив заради Додоли, його перемога, право отримати її.

Але тепер ця історія здавалася неповною.

Ніхто не запитував Додолу, чого вона хоче. Не намагався почути її відповідь. Від неї чекали лише рішення, яке всі довкола вже вважали правильним.

Вона підняла голову. В очах промайнуло щось схоже на покору, але за нею ховалося інше — глуха образа людини, якій залишили роль, проте не дали права відмовитися від неї.

Додола зробила крок.

До кого саме, побачити не встигла.

Біле світло спалахнуло перед очима.

Знову стояла біля розкопок. Дихання збилося, долоня тремтіла, але пальці все ще торкалися вінка.

Різко відсмикнула руку.

Пояснити побачене не могла, проте одне відчуття не відпускало: Додола не просто мала зробити вибір. Вона намагалася зрозуміти, чи належав він їй узагалі.

Погляд знову опустився на вінок.

І тоді переді мною постала інша картина.

Кам’яна зала. Високі стіни, вузьке вікно, за яким лив дощ.

Додола сиділа біля нього й розчісувала довге волосся старим дерев’яним гребенем.

Тим самим, який бачила в колекції Радослава.

Вона повільно проводила ним по пасмах, дивлячись у темне скло. На її обличчі не залишилося нічого від тієї гордої дівчини, яку бачила біля кам’яного кола. Лише втома, що здавалася надто глибокою для одного невдалого дня.

Додола поклала гребінь на коліна.

— Усі знають, що для мене правильно, — тихо промовила вона.

Погляд залишався спрямованим за вікно.

— Усі знають, кого я повинна обрати. Кому маю бути вдячною. Кому віддати свою вірність.

На губах з’явилася гірка усмішка.

— Тільки ніхто не запитав, чого хочу я.

Вона підвелася й підійшла до вікна. Долоня торкнулася холодного кам’яного підвіконня.

— Вони називають це коханням. Так простіше.

Додола заплющила очі.

— Але я не хочу бути чиєюсь нагородою.

Останні слова прозвучали тихіше. Її пальці стиснулися на камені.

— Не хочу все життя відповідати тому, якою мене хочуть бачити.

Запала тиша. За вікном спалахнула блискавка, на мить вихопивши з темряви її відображення.

— Я хочу розірвати це коло.

Її біль відчувався так гостро, наче був моїм власним. Чужі очікування, обов’язок, вдячність, які давно перестали бути почуттями й перетворилися на кайдани.

Додола повільно повернулася.

Її погляд знайшов мене.

— Ти точно обрала?

Хотіла відповісти, але не змогла вимовити жодного слова.

Зала зникла.

Ранковий туман знову огорнув розкопки. Навколо поволі прокидався день, та ще довго не вдавалося повернутися до звичного світу.