Не сьогодні

Ми зайшли до будинку, і Світлана зачинила за нами двері.

— Ну?

— Що?

— Не вдавай, що не розумієш.

Вона попрямувала на кухню. Я рушила слідом і сіла за стіл, спостерігаючи, як подруга дістає чашки.

— Як пройшов вечір?

— Дивно.

— У хорошому сенсі чи поганому?

— Поки не знаю.

Світлана поставила переді мною чашку й сіла навпроти.

— Ти останнім часом багато чого не знаєш.

Промовчала.

Перед очима знову виникли тераса, дощ, який оминав нас невидимою межею, стара зала, жінка в білому й Додола посеред кам’яного кола. А потім — ті двері, до яких мене незрозуміло чому тягнуло.

І Радослав.

Його впевненість, спокійне «буде», звичка діяти так, ніби майбутнє вже визначене й залишається лише дочекатися, коли воно настане.

А ще його останні слова:

Краще запам’ятай його.

— Ти знову десь далеко, — озвалася Світлана.

— Просто думаю.

— Про Радослава?

Підняла очі.

— І про нього теж.

— А про кого ще?

Відповіді не було.

— Влас, — сама здогадалася вона.

Це прозвучало не як запитання.

Відвела погляд. Дивно, але після всього, що сталося цього вечора, думки знову поверталися до Власа.

До його спокою. До того, як він залишав мені право вирішувати самій. Не переконував, що знає, як буде краще, не вимагав відповідей і не намагався підштовхнути до рішення.

Принаймні так здавалося.

Радослав був іншим. Він не чекав, поки обставини складуться на його користь, а сам створював їх. Поруч із ним іноді виникало відчуття, що рішення вже прийняте — просто я ще не встигла назвати його своїм.

— Я не знаю, що зі мною відбувається, — тихо зізналася я.

Світлана пом’якшила погляд.

— Тобі не обов’язково розібратися в усьому просто зараз.

— А якщо я помилюся?

Вона на мить замислилася.

— Я ж уже намагалася тебе попередити.

— Знаю.

— Але якщо вважаєш, що так буде краще для тебе… — Вона знизала плечима. — Не збираюся повчати тебе чи щоразу нагадувати, кого, на мою думку, тобі варто обрати.

Світлана зустріла мій погляд.

— Я просто буду поруч. Навіть якщо ти вирішиш не так, як хотілося б мені.

Мовчки дивилася на неї. Після нашої останньої розмови не чекала, що вона так легко відступить. А може, справа була зовсім не в легкості, а в тому, що подруга нарешті зрозуміла: я не дозволю нікому вирішувати за мене.

— Ти справді більше не збираєшся мене переконувати? — запитала я.

— Я вже сказала все, що хотіла.

— Навіть якщо йдеться про Власа?

Світлана ледь усміхнулася.

— Особливо якщо йдеться про Власа.

— Ти знову підштовхуєш мене до нього.

— Ні. Я лише нагадую про те, що ти сама намагаєшся не помічати.

— І що ж я не помічаю?

— Що він тобі небайдужий.

Відвела погляд.

— Не знаю.

— Тоді не поспішай із відповіддю. Тільки не переконуй себе в протилежному лише тому, що боїшся помилитися.

Її слова зачепили мене сильніше, ніж хотілося показати.

— Ти ж не знаєш, що я відчуваю.

— Не знаю, — спокійно погодилася Світлана. — І не збираюся вдавати, ніби знаю краще за тебе.

Вона взяла чашку, покрутила її в руках, але так і не зробила ковтка.

— Далі твій вибір, Яромиро. Навіть якщо він буде не таким, якого хотіла б я.

Її слова несподівано заспокоїли. Не тому, що дали відповідь, а тому, що повернули мені право не мати її.

Вже хотіла щось сказати, коли згадала весілля.

Білу сукню Світлани, музику, її щасливу усмішку. І червоний шнурок, який вона зав’язала на моєму зап’ясті.

Я давно хотіла тобі дещо розповісти.

Відтоді минуло стільки всього, а я досі не знала, що саме вона тоді мала на увазі.

— До речі… — повільно промовила я. — Пам’ятаєш, що ти сказала мені на весіллі?

Світлана завмерла з чашкою в руках.

— Що саме?

— Коли зав’язувала шнурок. Ти сказала, що давно хотіла дещо розповісти, а потім додала: «Але не сьогодні».

Її усмішка згасла. Погляд на мить затримався на моєму зап’ясті, де тепер уже нічого не було.

— Бо того дня я хотіла просто бути щасливою, — відповіла вона після паузи.

— Ти так і не розповіла.

— Не розповіла.

— Чому?

Світлана провела пальцем по краю чашки.

— Бо тоді справді не хотіла нічого змінювати.

— А тепер?

Вона підняла на мене очі.

— Тепер усе вже змінилося.

Усередині ворухнулося знайоме неспокійне відчуття. Раптом стало зрозуміло, що ця розмова стосується не лише слів, сказаних на весіллі.

— То що ти хотіла мені розповісти?

Світлана важко зітхнула.

— Шкода, що ти мене тоді не послухала.

Я завмерла.

— Про що ти?

— Про те, що намагалася сказати тобі ще тоді.

— Але ти ж сама сказала, що не збираєшся вирішувати за мене.

— І не збираюся.

Її голос став тихішим.

— Але й робити вигляд, що нічого не відбувається, більше не можу.

Чекала, не відводячи від неї погляду.

Світлана помовчала, ніби зважувала, чи варто нарешті відкрити те, що так довго тримала при собі.

— Я не маю права диктувати тобі, що правильно, а що ні, — нарешті сказала вона. — Бо й сама колись стояла перед вибором.

Уважно подивилася на неї.

— І що ти обрала?

На її губах з’явилася ледь помітна усмішка. У ній було щось незнайоме мені — чи то ніжність, чи то смуток за чимось давно минулим.

— Ось це я й хотіла тобі розповісти.

Вона замовкла.

— Але не сьогодні.

Здивовано витріщилася на неї.

— Знову?

— Не сердься.

— Світлано, ти серйозно?

— Ти щойно повернулася. У тебе й без моїх таємниць вистачає того, з чим потрібно розібратися.

Вона підвелася, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.