Наречена Велеса

Коли прокидається грім

Машина рушила, щойно зачинилися дверцята.

Радослав не пояснював, куди ми їдемо. Лише сказав, що місце мені сподобається, і зосередився на дорозі.

За вікном знайомі вулиці поступово змінювалися заміськими краєвидами. Думками я поверталася до вчорашніх відкриттів. Ще напередодні прагнула розібратися в минулому, зрозуміти, кому можна довіряти. Тепер же хотілося хоча б на день забути про таємниці й перестати шукати відповіді там, де їх поки не було.

Поруч із Радославом це здавалося можливим.

Машина зупинилася біля невеликого готелю.

— Зачекай хвилину, — попросив він і вийшов.

Повернувся зі світлою сукнею в руках.

— Це ще що? — здивувалася я.

— Одягнеш на вечір. Тут буде прохолодно.

Тканина виявилася м’якою, сукня — простою, з довгими рукавами й без прикрас. Чомусь вона здалася знайомою, хоча раніше бачити її не доводилося.

— Звідки ти знав, що мені підійде?

— Вгадав.

— А якщо не сподобається?

— Не одягатимеш.

На губах Радослава заграла усмішка.

— Але ти впевнений, що сподобається?

— Абсолютно.

— Самовпевнено.

— Трохи.

За кілька хвилин я переодягнулася, і ми знову вирушили в дорогу.

Невдовзі перед нами постав кам’яний будинок із високими колонами та широкою терасою над долиною. Звідси відкривався краєвид на лісисті схили, а між пагорбами виблискувала вузька смуга річки. Над нею згущувалися хмари.

На терасі чекали накритий стіл, свічки, келихи й складені пледи. Усе було продумано до дрібниць.

— Ти часто сюди приїжджаєш? — запитала я.

— Коли хочу побути на самоті.

Радослав зняв куртку й поклав на спинку стільця.

— Сьогодні захотів показати це місце тобі.

Мені подобалася його прямота, але водночас насторожувало, як упевнено він усе організував. Надто добре знала, до чого призводить чужа впевненість у тому, що для мене краще.

Радослав накинув мені на плечі плед.

— Візьми.

— Мені не холодно.

— Ще буде.

Цього разу сперечатися не стала.

Ми підійшли до краю тераси. Вітер приносив запах вологої землі.

— Ти завжди такий? — запитала я.

— Який?

— Упевнений, що знаєш, як має бути.

Він помовчав, дивлячись на обрій.

— Не завжди знаю, як має бути. Але якщо чогось хочу — знаю точно.

У пам’яті зринув Влас. Його недомовки й попередження, за якими ховалися нові запитання. Радослав був іншим: не відступав, коли розмова ставала незручною, і не приховував власних бажань.

Та це ще не означало, що він знав правду.

— Напевно, зручно завжди знати, чого хочеш, — промовила я. — А я останнім часом лише більше плутаюся. Не знаю, що обрати. І чи взагалі існує правильний вибір.

— Тоді не думай.

— Просто?

— Хоча б сьогодні.

Він простягнув руку. Після короткого вагання я вклала долоню в його, і ми рушили вздовж тераси.

Можливо, хоча б на кілька годин вдасться відкласти всі запитання.

Вітер посилився. Небо стрімко темніло, а невдовзі над долиною розкотився грім.

Я зупинилася.

Усередині щось відгукнулося на цей звук. Не страх, а дивне передчуття, ніби такий грім уже лунав колись раніше й мав сповістити про щось важливе.

Наступної миті хлинула злива.

Дощ заливав дерева й кам’яні схили, вітер гнув гілля, а блискавки розтинали небо. Проте ми залишалися сухими.

Повільно озирнувшись, я помітила, що за кілька кроків від нас вода стікає по колонах, затоплює підлогу й утворює потоки біля краю тераси. Та навколо нашої постаті дощ не падав, наче між нами та стихією пролягла невидима межа.

Уздовж спини пробіг холодок.

Колись уже траплялося щось подібне. У пам’яті промайнув незнайомий краєвид, важке небо й злива, яка так само обходила мене стороною. Встигли з’явитися лише простягнуті руки й чиясь постать поруч.

Потім видіння зникло.

— Заворожує, правда? — озвався Радослав.

Він спокійно дивився на дощ, не виявляючи ані подиву, ані тривоги.

— Є дивне відчуття, ніби ти не просто дивишся на стихію, — сказав він. — Ніби на мить стаєш її частиною.

Його слова болісно відгукнулися всередині.

— Ти часто таке відчуваєш? — запитала я.

— Що саме?

— Наче стихія тебе впізнає.

Він не відповів одразу. Пальці трохи міцніше стиснули мою долоню.

— А ти відчуваєш саме це?

Спалахнула блискавка.

На мить долину залило біле світло, і крізь дощову завісу проступив жіночий силует.

Біла сукня. Розпущене волосся.

Жінка стояла на протилежному схилі й дивилася просто сюди.

Варто було кліпнути — постать зникла.

— Яромиро?

— Усе гаразд.

Власний голос здався чужим.

Радослав уважно подивився на мене, але розпитувати не став. Лише торкнувся плеча.

— Ходімо до столу. Не хочу, щоб ти змерзла.

Я дозволила йому повести мене назад, хоча думками залишалася біля протилежного схилу.

Жінка в білому не могла бути випадковістю. Надто часто сни й видіння перегукувалися з уривками минулого, яке намагалося повернутися.

За столом апетиту не було. Радослав налив води в келих і сів навпроти, поводячись так, ніби нічого незвичайного не сталося.

Його спокій дивував. Невже він справді не помітив нічого дивного?

Погляд упав на зап’ястя чоловіка.

Три лінії, що сходилися в один знак.

Одразу згадався незнайомець із сокирою, побачений у видінні. Той самий знак був на лезі його зброї. А коли Радослав ударив долонею по дубу, пролунав грім — наче звук відчинив двері до забутого спогаду.

Тепер дощ обходив нас стороною, а господар поводився так, ніби все це цілком природно.

— Ти не вважаєш усе це дивним? — запитала я.

Він поставив келих на стіл.

— Що саме?

— Дощ. Те, що тут залишилося сухо. Жінку, яку щойно побачила.

Радослав не перепитав, кого саме я маю на увазі. Лише уважно подивився на мене.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше