За зачиненими дверима

Після вечері ми ще трохи посиділи на терасі. Дощ майже стих, лише зрідка важкі краплі зривалися з країв даху. Над долиною повільно розходилися хмари, відкриваючи темне небо.

Радослав допив вино й підвівся.

— Ходімо. Покажу тобі дещо.

Ми повернулися до будинку й пройшли вузьким коридором. За важкими дверима відкрилася простора зала, наповнена речами, що, здавалося, зберігали пам’ять про кілька епох.

Старовинні скрині, свічники, керамічний посуд, дерев’яні фігурки. На полицях стояли книги в потертих палітурках, лежали прикраси й металеві предмети, призначення яких залишалося загадкою.

— У тебе тут ціла колекція.

— Дещо залишилося від родини. Решту збирав сам.

Радослав неквапливо проходив між полицями, розповідаючи про походження окремих речей. Я слухала лише краєм вуха. Думки раз у раз поверталися до тераси, зливи й дивного відчуття, яке охопило мене, коли блискавка освітила долину.

Погляд зупинився на старому дерев’яному гребені.

Він лежав окремо від інших речей, ніби його поклали сюди зовсім недавно. Потемніле дерево вкривало тонке різьблення, а між зубцями застрягла ледь помітна світла нитка.

Варто було нахилитися ближче, як світ навколо змінився.

Жінка сиділа біля вікна й повільно розчісувала довге волосся. За склом шумів дощ. На ній була біла сукня, а у волоссі — вінок із польових квітів.

Обличчя залишалося нечітким, та відчуття впізнавання перехопило подих. Щось усередині підказувало: ця жінка була мені небайдужа.

Вона провела гребенем по волоссю ще раз і раптом завмерла, наче почула чиїсь кроки.

Повільно повернула голову й подивилася кудись позаду себе.

Спроба озирнутися виявилася марною. Видіння розчинилося раніше, ніж я встигла поворухнутися.

— Яромиро?

Голос Радослава повернув мене до реальності.

Перед очима знову були полиці, старовинні речі й тьмяне світло ламп.

— Усе гаразд?

— Так.

Погляд мимоволі повернувся до гребеня.

— Ти щось побачила? — запитав Радослав.

— Чому питаєш?

— Ти раптом завмерла. Наче перестала мене чути.

Розповісти про незнайомку, яку чомусь упізнала? Про білу сукню й вінок, майже такі самі, як у Додоли з моїх снів?

Навіть для себе пояснення не знаходилося.

— Просто задумалася.

Радослав затримав на мені погляд, але допитуватися не став.

Ми рушили далі.

На іншій полиці стояла невелика срібна підвіска у формі змії. Метал потемнів від часу, а на вигині її тіла виднівся крихітний знак, який не вдалося роздивитися.

Щойно наблизилася до прикраси, відчула знайомий запах гірких трав, диму й вологого каменю.

Той самий, що переслідував мене у снах.

Я ще навіть не торкнулася підвіски, коли перед очима спалахнуло нове видіння.

Кам’яне коло.

Вітер ворушив траву й край білої сукні. Посеред давнього святилища стояла Додола. Волосся спадало на плечі, а у вінку тремтіли польові квіти.

Вона дивилася вбік, наче когось чекала.

Поруч був ще хтось. Обличчя залишалося прихованим, проте присутність відчувалася так виразно, ніби ця людина була давно знайома.

Він був важливий для Додоли.

Богиня усміхнулася й щось сказала йому. Слів я не почула, та відчула в них таку близькість, що в грудях болісно стиснулося.

На мить усе здавалося простим. Наче між ними не існувало ні сумнівів, ні страху, ні необхідності обирати.

А тоді усмішка Додоли згасла.

Вона повернула голову й подивилася просто на мене.

— Ти справді все вирішила? — прошепотіла богиня.

Я різко вдихнула.

Зала повернулася на своє місце.

Радослав уже стояв поруч. Його рука завмерла біля мого плеча, наче він збирався підтримати мене, але в останню мить передумав.

— Що з тобою?

Довелося відступити від полиці.

— Нічого.

— Яромиро…

— Просто дай мені хвилину.

Він замовк.

Намагаючись вирівняти дихання, я відвела погляд від підвіски. Запитання Додоли все ще звучало в голові.

Ти справді все вирішила?

Це вже не скидалося на звичайні слова зі сну. Наче хтось знову й знову повертав мене до моменту, якого не пам’ятала, але який досі визначав моє життя.

Більше не хотілося дивитися на речі, здатні відчинити двері до минулого. Та водночас лякала думка, що, відвернувшись, можу назавжди втратити те, що нарешті почало повертатися.

Ми рушили далі.

Біля дальньої стіни виднілися старі двері, майже непомітні на тлі темних дерев’яних панелей. Я, мабуть, пройшла б повз, якби не дивне відчуття, що виникло, щойно опинилася поруч.

За кілька кроків зупинилася.

Щось тягнуло до одних із дверей.

Не цікавість і не звичайне бажання зазирнути до зачиненого приміщення. Це було схоже на впізнавання. Наче колись уже доводилося стояти тут і знати, що ховається за ними.

Рука піднялася сама.

Пальці торкнулися холодної ручки.

Радослав перехопив моє зап’ястя.

— Не ці.

Здивовано глянувши на нього, я помітила, як на мить змінився його вираз. Погляд затримався на дверях, а в обличчі промайнула напруга, яку він швидко приховав.

— Чому?

— Там старі речі. Пил, безлад. Нічого цікавого.

— Ти знав, що я захочу їх відкрити?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Радослав помітив, куди спрямований мій погляд, і відпустив зап’ястя.

— Просто не хочу, щоб ти знову поранилася, як у перший день нашої спільної роботи, — спокійніше додав він.

Пояснення здавалося цілком правдоподібним. Він справді міг хвилюватися, що я необережно торкнуся чогось гострого або пошкоджу стару річ.

Та це не заспокоїло.

За дверима панувала тиша, але виникало дивне відчуття, ніби колись уже доводилося стояти по той бік.

Разом із нею.

З Додолою.

Жінкою, яку я не повинна була пам’ятати.