Під знаком блискавки

Сон залишив після себе надто багато запитань, щоб я могла просто відкласти їх убік.

Я намагалася зосередитися на роботі, та замість шару ґрунту перед очима раз у раз виникали дзеркало, Додола й червона нитка. Образи змішувалися зі словами Явдохи та Власа, але що старанніше я шукала між ними зв’язок, то сильніше заплутувалася.

Чергову знахідку я мало не зіпсувала.

— Обережніше.

Радослав перехопив мою руку за мить до того, як інструмент торкнувся крихкої поверхні.

Я завмерла й обережно відклала його.

— Вибач. Замислилася.

Він не відпустив моєї руки одразу. Кілька секунд дивився на мене, наче вагався, чи варто говорити те, що давно накопичилося.

— Я взагалі перестаю тебе розуміти.

Я підняла на нього очі.

— Що ти маєш на увазі?

— То тобі добре зі мною, то ти раптом відступаєш, ніби між нами нічого не було.

Я відчула, як напружилися плечі.

— Я просто намагаюся розібратися.

— У чому? — Він криво всміхнувся. — У мені чи в собі?

Я промовчала.

— Після того вечора ти змінилася, Яромиро. Коли я поруч — ти віддаляєшся. Коли відходжу я — сама шукаєш мене. Я вже не розумію, чого ти хочеш.

— Я не граюся з тобою.

— Тоді не змушуй мене вгадувати.

У його голосі з’явилася напруга, хоча він не підвищував тону.

— Я хочу знати, що ти насправді відчуваєш. Не те, що вважаєш правильним, і не те, що тобі підказують інші. А те, що є в тобі самій.

Я опустила погляд.

Якби ж я могла відповісти так само прямо. Мені подобався Радослав. Поруч із ним я відчувала тепло, якого останнім часом так бракувало. Але чи означало це, що я була готова впустити його ближче?

— А якщо я сама ще не розумію, що це за почуття?

— Тоді скажи хоча б це. Я можу прийняти невизначеність, Яромиро. Але не хочу гадати, чи ти справді хочеш бути зі мною, чи просто намагаєшся втекти від чогось іншого.

Його слова влучили точніше, ніж мені хотілося б.

Я справді не знала, чому поцілувала його того вечора. Мене потягнуло до Радослава чи я просто хотіла бодай на мить перестати боятися, сумніватися й шукати небезпеку в кожному знайомому обличчі?

Можливо, обидві причини були правдивими. І саме це лякало найбільше.

— Я не хочу тебе відштовхувати, — тихо сказала я.

Радослав відпустив мою руку й провів долонею по волоссю.

— А іноді мені здається, що ти підпускаєш мене тільки для того, щоб потім знову відступити.

— Це не так.

— Тоді чому все відчувається саме так?

Він різко вдарив долонею по стовбуру старого дуба, повз який ми саме проходили.

Глухий звук розійшовся між деревами.

Над лісом прокотився грім.

Я здригнулася й мимоволі глянула вгору. Ще хвилину тому крізь гілля пробивалося сонце, а тепер небо затягували важкі хмари.

Та справа була не в погоді.

Удар долоні об кору відгукнувся в мені дивним болем. Наче я вже чула цей звук. Наче він належав не теперішньому дню, а іншому часу, до якого моя пам’ять уперто не хотіла повертатися.

Ліс зник.

Переді мною простяглося темне поле. Вітер гнув траву й рвав одяг чоловіка, який стояв біля такого самого дуба. Тільки дерево було молодшим, його стовбур ще не встиг набратися сили.

У небі спалахнула блискавка.

Чоловік тримав у руці коротку сокиру. На лезі проступав знак — три лінії, що сходилися в одну, нагадуючи розгалужену блискавку.

Він підняв руку й ударив сокирою по стовбуру.

Грім відповів майже одразу.

Чоловік завмер, прислухаючись до неба, а тоді повільно повернув голову в мій бік.

Я не побачила його обличчя. Воно залишалося в тіні, розмите, наче сама пам’ять не дозволяла мені розгледіти його.

Проте в його поставі було щось до болю знайоме.

Він знову підняв сокиру.

Цього разу я помітила тонкий шрам на його зап’ясті.

А тоді видіння розсипалося.

Я знову стояла біля дуба. Переді мною був Радослав, його долоня все ще лежала на корі.

Я не одразу зрозуміла, що затамувала подих.

Мій погляд ковзнув до його зап’ястя.

На шкірі виднівся старий шрам. Три тонкі лінії сходилися в одну, утворюючи знак, майже такий самий, як той, що щойно промайнув на лезі сокири.

У грудях щось стиснулося.

— Звідки він?

Радослав простежив за моїм поглядом і повернув руку, розглядаючи шрам.

— Цей? Не знаю. Він давно зі мною.

— Ти не пам’ятаєш, звідки він узявся?

— Ні.

Він відповів без вагань, але я вже не могла позбутися відчуття, що переді мною відчинилися двері, за якими ховалося щось важливе.

— Яромиро, що сталося?

Я підвела на нього очі.

— Ти коли-небудь бачив цей знак раніше?

— Який саме?

Я вказала на його зап’ястя.

Радослав ще раз оглянув шрам.

— Ні. А що?

Я хотіла розповісти про видіння, та слова не складалися в речення. Як пояснити, що щойно я бачила чоловіка, обличчя якого не могла розгледіти, але чия постать нагадувала Радослава? Що він ударяв сокирою по дубу, а в небі спалахувала блискавка? Що цей знак міг бути ключем до чогось, про що я досі навіть не здогадувалася?

— Мені здалося, що я вже бачила його, — нарешті сказала я.

Радослав насупився.

— Де?

— Не знаю. У якомусь спогаді.

Він уважно подивився на мене, але не став розпитувати далі.

Ще один спалах освітив ліс. Я мимоволі здригнулася.

На мить здалося, що чоловік із видіння знову стоїть переді мною. Цього разу ближче, ніби я нарешті зможу розгледіти його обличчя.

Та образ не повернувся.

Залишився тільки знак на зап’ясті Радослава.

І запитання, на яке він не міг відповісти.

— Ходімо, — сказав він.

Я змусила себе відірвати погляд від його руки.

— Куди?

— Можемо провести сьогодні разом. Без розмов про Власа, Явдоху й минуле. Без спроб розгадати те, чого поки не розуміємо. Просто побути удвох.