Обличчя по той бік

Цього разу сон не поспішав приходити.

Ніч тягнулася повільно. Я заплющувала очі, намагаючись відпустити думки, але знову й знову поверталася до розмови з Власом. Він нарешті відкрив частину правди, та легше не стало. Навпаки, тепер я ще гостріше відчувала, скільки всього ховалося за його мовчанням.

Незадовго до світанку свідомість нарешті почала згасати.

На межі сну й неспання промайнула червона нитка — тонка, майже невидима. Я вже знала, що не варто тягнутися за нею. Щоразу вона зникала в темряві, залишаючи мене перед черговою загадкою.

Та цього разу темрява не поглинула мене.

Переді мною постало дзеркало.

Високе, старе, з темною різьбленою рамою. За склом клубочився туман. У ньому відбивалася я — доросла, з виснаженим обличчям і поглядом людини, яка надто довго шукала відповіді.

Принаймні спочатку мені так здалося.

Потім я помітила, що відображення дивиться не на мене.

За моєю спиною стояла маленька дівчинка. Світла сукня, босі ноги, розпущене волосся, що спадало на плечі.

Я впізнала її одразу.

Себе.

Дівчинка тримала червону нитку. Один її кінець обвивав маленьке зап’ястя, а другий губився за дзеркалом, у тумані, куди не проникало світло.

Вона підняла очі, і десь поруч пролунав знайомий голос Мокош:

Не все, що сильно тягне, веде туди, куди тобі потрібно.

Дівчинка торкнулася скла.

Я простягнула руку у відповідь, але не встигла доторкнутися до дзеркала, як її образ почав змінюватися. Дитячі риси поволі зникали, волосся видовжувалося, а поміж темних пасом проступав вінок із польових квітів. Світла сукня перетворювалася на біле вбрання, що м’якими складками розтікалося довкола постаті, майже зливаючись із туманом.

Переді мною стояла Додола.

Цього разу вона не кликала мене й нічого не пояснювала. Лише дивилася так, наче чекала, коли я сама зрозумію те, чого досі не могла осягнути.

Потім простягнула руку.

Між нами залишалося скло.

Я торкнулася її долоні.

Дзеркало тріснуло.

Тріщина перетнула обличчя Додоли, розділивши його на кілька відображень. За першим з’явилося друге, потім третє. Тріщини розповзалися склом, перетиналися, спотворювали знайомі риси, доки дзеркало не розсипалося на сотні уламків.

Я не почула звуку падіння.

Уламки зависли в темряві, кожен зберігаючи окремий образ.

Маленька я.

Мати.

Влас.

Радослав.

Кам’яне коло.

Вогонь.

Біла тканина, темна від крові.

Змія.

Образи з’являлися й зникали, наче хтось перегортав сторінки книги, написаної мовою, якої я ще не вміла читати.

А поміж усім цим була червона нитка.

Вона проходила крізь кожен уламок, з’єднуючи те, що я досі вважала окремими спогадами. Утримувала образи разом, не дозволяючи їм розсипатися остаточно, хоча між ними залишалися темні проміжки, крізь які не вдавалося нічого розгледіти.

Я простежила за ниткою поглядом.

В одному з уламків знову з’явилася Додола.

Тепер вона дивилася кудись убік. Її обличчя змінилося: від колишнього спокою не залишилося й сліду, лише тривога, яку вона намагалася приховати.

Наче побачила щось, чого не мала побачити я.

Я спробувала роздивитися, куди спрямований її погляд, але за краєм уламка ворушилася темрява. Там ховалося щось невидиме. Щось, чого червона нитка не показувала, хоча проходила зовсім поруч.

Додола знову подивилася на мене й повільно похитала головою.

Я хотіла запитати, що вона намагається приховати. Торкнутися уламка, наблизитися, побачити те, від чого вона застерігала.

Та щойно я простягнула руку, її образ згас.

За ним зникли інші.

Один за одним уламки втрачали світло, а червона нитка танула разом із ними. Я намагалася вхопити її, утримати хоча б один образ, але пальці проходили крізь порожнечу.

Останнім зникло дзеркало.

Я прокинулася.

За вікном ще не розвиднілося. Кімната тонула в передсвітанкових сутінках, а серце билося так, ніби я щойно вибігла з темного лісу.

Кілька секунд я лежала нерухомо, вдивляючись у стелю й намагаючись відділити сон від реальності.

Даремно.

Образи залишалися надто виразними, щоб розвіятися після пробудження.

Червона нитка. Дзеркало. Додола.

І дивне відчуття, ніби цього разу мені показали не саме минуле.

Мені показали, де його шукати.

Явдоха мала рацію принаймні в одному: пам’яті не можна довіряти сліпо. Те, що поверталося до мене, могло бути лише частиною правди, спотвореною страхом, забуттям або чиїмось втручанням. Я бачила окремі миті, чула уривки розмов, упізнавала обличчя, але не знала, що відбувалося між цими фрагментами.

А якщо хтось навмисно залишив мені лише те, що я мала пам’ятати?

Думка була неприємною, проте відмахнутися від неї я вже не могла.

Я сіла на ліжку й провела долонями по обличчю. У голові знову виникли уламки дзеркала, а разом із ними — образи людей, які поверталися до мене знову й знову.

Мати. Влас. Радослав.

Червона нитка з’єднувала їх усіх, але я досі не розуміла, що саме вона означала.

Зв’язок? Вибір? Обіцянку, дану колись і забуту? Чи щось значно давніше за мої власні спогади?

Я не знала.

Та вперше за довгий час мені здалося, що видіння не просто мучать мене випадковими образами. Вони кудись вели. Можливо, не прямо до відповіді, але принаймні до місця, де я зможу поставити правильне запитання.

Я відкинула ковдру й підійшла до вікна.

Небо над будинками поволі світлішало. Починався новий день, хоча для мене вже давно нічого не залишалося незмінним.

Я більше не хотіла тікати від власного минулого. Не хотіла приймати чужі пояснення лише тому, що сама не могла пригадати достатньо. І не збиралася дозволяти ані Власу, ані Явдосі, ані Радославу вирішувати, яку правду я здатна витримати.

Якщо моє минуле справді розсипалося на уламки, доведеться скласти їх докупи.