Я був там

Після роботи Радослав знову запропонував підвезти мене додому.

Я відмовилася. Мені потрібно було побути наодинці, осмислити почуте від Явдохи й спробувати скласти докупи уламки минулого, які ніяк не хотіли ставати цілісною картиною.

Велимира. Чужа воля. Влас.

Що більше я дізнавалася, то менше розуміла. За кожною відповіддю поставало ще кілька запитань, і я вже не могла вдавати, ніби ці таємниці мене не стосуються.

Та біля будинку на мене чекав Влас.

Побачивши мене, він випростався, але не рушив назустріч, наче залишав можливість пройти повз, якщо я не захочу розмовляти.

— Ти давно тут?

— Достатньо.

Я зупинилася за кілька кроків від нього.

— Щось сталося?

— Явдоха телефонувала. Сказала, що ти почала згадувати минуле.

Отже, Явдоха не обмежилася попередженнями. Вона вирішила, що настав час для розмови, якої я так довго не могла домогтися.

— І що ти їй відповів?

— Що поговорю з тобою сам.

— Чому саме зараз?

У погляді Власа не було звичного спокою. Радше настороженість людини, яка надто довго відкладала неминуче.

— Бо далі мовчати небезпечно.

У грудях неприємно стиснулося.

— Для кого?

— Для тебе.

Я чекала продовження, але він знову замовк.

— Тоді говори, — не витримала я. — Я втомилася від натяків, Власе. Якщо ти щось знаєш про моє минуле, хочу почути це від тебе.

Він повільно вдихнув.

— Твоя мати зверталася до мене незадовго до тієї ночі.

Світ ніби хитнувся під ногами.

— Велимира?

Влас кивнув.

— Вона боялася.

— Кого?

Він на мить відвів погляд.

— Не одного чоловіка. І не лише того, що могло статися з нею.

— Тоді чого?

— Того, що станеться з тобою.

Я вдивлялася в його обличчя, намагаючись знайти бодай щось, що допомогло б зрозуміти більше.

— Що вона про мене знала?

— Більше, ніж мала б.

Я гірко всміхнулася.

— Чудово. Ще одна загадка.

— Яромиро…

— Ні, тепер ти мене вислухаєш. Сьогодні я була в Явдохи. Вона розповіла, що моя мати вночі благала врятувати мене, а люди, яких я вважала батьками, виконували чужу волю. Тепер ти кажеш, що знав Велимиру й що вона боялася за мене. — Я зробила паузу, стримуючи гнів. — Скільки ще людей знали правду, поки я жила в невіданні?

Влас не відповів одразу.

— Більше, ніж ти думаєш.

Його відвертість лише посилила мою лють. Я втомилася від людей, які знали про мене більше, ніж я сама, але вперто вирішували, скільки правди мені дозволено почути.

— Ти знав мене до тієї ночі?

— Так.

— Наскільки добре?

Влас ледь помітно відвів погляд. Цього вистачило, щоб я зрозуміла: моя пам’ять зберегла далеко не все, що нас пов’язувало.

— Достатньо, щоб пам’ятати тебе зовсім іншою.

Я хотіла запитати, якою саме, але слова застрягли в горлі. Раптом стало страшно, що за його відповіддю ховається щось важливіше за втрачені дитячі спогади.

— Чому ти ніколи не розповідав мені?

— Ти не пам’ятала.

— Це не відповідь.

— Я боявся, що разом із хорошими спогадами повернуться й ті, які завдадуть болю.

Перед очима постала та ніч. Нерухома постать матері, біла тканина, просякнута кров’ю, і Влас навколішки поруч із нею. Його руки були закривавлені.

Я досі не знала, що сталося до тієї миті. Чому він не озирнувся на мене. Чому не спробував зупинити того, хто відтягував мене геть.

Але тепер могла запитати його самого.

— Ти був там.

Він не відвів погляду.

— Так.

— Що сталося?

Влас довго мовчав. Я вже вирішила, що знову почую ухильну відповідь, але нарешті він заговорив:

— Я прийшов надто пізно.

— До чого?

Його щелепи напружилися.

— Щоб урятувати її.

Подих перехопило.

— Ти намагався її врятувати?

— Так.

— Але не зміг.

Він заплющив очі. На мить я побачила в ньому те, чого раніше не помічала: біль, який він надто довго тримав при собі.

— Не зміг.

Ці слова не пояснювали крові на його руках і не доводили, що він говорив правду. Але вперше Влас не сховався за мовчанням.

— Ти знаєш, хто це зробив?

Цього разу пауза затягнулася.

— Знаю достатньо, щоб не називати тобі ім’я, поки ти не згадаєш сама.

Холод пробіг уздовж спини.

— Чому? Що зміниться, якщо я дізнаюся про це від тебе, а не з власної пам’яті?

— Ти можеш повірити не тому, що пам’ятаєш, а тому, що я це сказав.

— А якщо мої спогади помиляються?

— Тоді доведеться з’ясувати, що саме вони приховують.

Я намагалася зрозуміти, чи справді він хоче, щоб я сама дійшла до правди, чи просто виграє час.

— А якщо я ніколи не згадаю?

Влас подивився мені просто в очі.

— Згадаєш.

Його впевненість майже лякала.

— Звідки ти знаєш?

— Бо деякі речі пам’ятає не лише розум.

Я промовчала. Ці слова зачепили мене сильніше за решту. У них було щось знайоме, майже болісне, наче я вже чула їх від людини, чиє обличчя тепер не могла пригадати.

— Явдоха сказала, що пам’ять може повертати минуле не таким, яким воно було насправді.

— Вона має рацію.

— Тоді як мені зрозуміти, чому вірити?

Влас сумно всміхнувся.

— Не поспішай із висновками, поки не побачиш більше.

— Ти знову просиш мене чекати.

— Ні. Я прошу не дозволяти нікому вирішувати за тебе, що означають твої спогади. Навіть мені.

Я не очікувала почути від нього такі слова.

— Але ти знаєш більше, ніж кажеш.

— Так.

Без виправдань і спроб переконати мене, що він мовчав заради мого блага.

Чомусь від цієї простоти стало ще тривожніше.

Я зробила крок до нього.

— Тоді скажи хоча б одне. Ти можеш бути причиною того, чого я боюся?

Влас довго дивився на мене. Цього разу в його очах не було ані звичної стриманості, ані бажання пом’якшити правду.