Межа чужої волі

До розкопок я повернулася ближче до обіду.

Після розмови з Явдохою хотілося побути наодинці з думками, осмислити почуте й зрозуміти, як воно змінює моє уявлення про минуле. Та щойно я взялася до роботи, стало зрозуміло: сьогодні зосередитися не вдасться.

Велимира. Чужа воля. Влас.

Слова Явдохи раз у раз виринали в пам’яті. Навіть власним спогадам я більше не могла довіряти. Я не знала, що саме приховувала моя пам’ять, але вже сумнівалася, чи справді та ніч була такою, якою я її бачила.

— Ти сьогодні якась не така.

Я підняла голову. Радослав стояв поруч із інструментами в руках.

— Не виспалася.

Він затримав на мені погляд, та розпитувати не став. Поклав інструменти біля мене й повернувся до роботи.

Наступну годину він раз у раз опинявся поруч: подавав потрібне, допомагав переносити важке, запитував, чи не втомилася я. Раніше я майже не помічала цієї турботи. Сьогодні ж відчувала кожен його погляд, кожен рух у мій бік.

Зрештою я не витримала.

— Радославе, я не хочу зараз про це говорити.

Він на мить завмер, а тоді кивнув.

— Добре.

Жодних запитань чи спроб переконати мене. Він просто відійшов, залишивши наодинці з роботою.

Я полегшено повернулася до розкопок, але спокій швидко минув.

Варто було нахилитися над землею, як я знову згадала Власа.

Його спокій, мовчання, дивну легкість, що виникала поруч із ним сама собою. Мені ніколи не доводилося пояснювати, чому я замовкаю, чи вдавати, що все гаразд. Поруч із ним я могла просто бути собою.

Принаймні так мені здавалося.

Тепер я знала, що за його мовчанням ховалося надто багато. Влас знав мою матір. Був поруч із нею тієї ночі. І залишився в моєму останньому дитячому спогаді — навколішки біля її закривавленого тіла.

Я мимоволі стиснула щітку.

Можливо, мене лякала не сама його присутність у тому спогаді, а те, що я не знала, ким він був для мене до того, як минуле розсипалося на уламки.

— Яромиро.

Я здригнулася й випросталася. Радослав стояв поруч. Я навіть не помітила, як він повернувся.

— Ти знову десь далеко.

Цього разу я не стала відмахуватися.

— Просто багато всього відбулося.

— Бачу.

Він помовчав, вдивляючись у моє обличчя.

— Ти не мусиш розповідати мені все. Але не відштовхуй мене, коли тобі погано.

У його голосі не було докору, лише щире занепокоєння. І саме тому відповісти виявилося складніше.

— Я не відштовхую.

— Тоді що відбувається?

Я відвела погляд. Як пояснити, що навіть турбота іноді стає тягарем, коли вже не розумієш, де закінчується власне бажання і починається те, чого від тебе чекають інші?

— Я просто хочу допомогти, — додав він.

— А якщо я не хочу, щоб мені допомагали?

Радослав замовк на мить.

— Тоді скажи мені про це. Я не можу вгадати, чого ти хочеш, якщо ти нічого не пояснюєш.

У його словах була логіка. Він не заперечував мого права відмовитися, але й не приховував, що моє мовчання його зачіпає.

— Я не прошу тебе зникнути, — тихо відповіла я.

— І не збираюся. Просто хочу, щоб ти знала: я поруч не лише тоді, коли все добре.

Я кивнула, не знаходячи слів.

Радослав завжди говорив прямо. Якщо хотів бути поруч — залишався. Якщо вважав, що може щось змінити, — діяв. Його впевненість приваблювала мене й давала відчуття, що принаймні хтось не боїться зробити крок назустріч.

Та іноді здавалося, що він надто добре знає, куди рухатися, навіть коли я сама ще не вирішила, чи готова йти.

Я знову згадала Власа.

Його мовчання було іншим. Він не вимагав пояснень, не переконував і не намагався змусити мене прийняти рішення раніше, ніж я до нього дозрію.

Та чи справді він давав мені простір? Чи просто залишав за собою право не говорити того, що я мала знати?

Тепер, коли я найбільше потребувала правди, його мовчання могло приховувати те, що перевернуло б моє життя.

Я вперше запитала себе, хто з них лякає мене більше.

Влас — своєю тишею, у якій губилося моє минуле?

Чи Радослав — своєю наполегливістю, поруч із якою чужа впевненість могла непомітно впливати на мої рішення?

Я не знала. Можливо, тому, що боялася від кожного з них чогось свого.

Від Власа — того, що могла згадати.

Від Радослава — того, що могла відчути й прийняти, так і не розібравшись у власних бажаннях.

Я підняла очі. Радослав усе ще стояв поруч, чекаючи на відповідь.

Я могла розповісти йому про розмову з Явдохою, про Велимиру й людей, які виконували чужу волю. Навіть про Власа та той страшний спогад.

Але поки що не могла вимовити бодай слово.

Не тому, що зовсім не довіряла Радославу. Я боялася, що, почувши його думку, знову почну шукати правильну відповідь у чужих словах, замість того щоб дослухатися до себе.

— Яромиро, — тихо озвався він. — Я не прошу розповідати мені те, до чого ти не готова. Просто не вирішуй за мене, що я не зможу бути поруч.

Я зустрілася з ним поглядом.

— Я не думаю, що ти не зможеш.

— Тоді дай мені можливість самому вирішити, скільки я готовий витримати.

У його словах не було тиску, лише прохання, відмовити в якому було непросто.

Я повільно видихнула.

— Мені потрібен час, Радославе. Не для того, щоб обрати між тобою й Власом. Я сама ще не розумію, що відчуваю. І не хочу, щоб моє рішення залежало від того, хто з вас скаже правильніші слова.

Він довго дивився на мене, а тоді кивнув.

— Гаразд. Тільки не плутай час із втечею.

Я хотіла відповісти, але він уже відійшов.

Я знову взялася до роботи, та думки не відпускали.

Радослав мав рацію в одному: я не могла вічно мовчати й чекати, що інші самі здогадаються, чого я потребую. Але йому теж доведеться зрозуміти, що зараз мені потрібне не чуже рішення, а можливість знайти власне.