Чужа воля

Чергові запитання не давали мені спокою.

Цього разу я не поділилася ними навіть із Радославом. Після останнього спогаду вже не була певна, чи можу довіряти власним висновкам, а чужі слова лише заплутували все ще більше.

Я хотіла правди. Без натяків, застережень і нових загадок.

Тому наступного ранку, нікому нічого не сказавши, вирушила до Явдохи.

Вона відчинила двері майже одразу. Побачивши мене, лише уважно придивилася до мого обличчя.

— Знову ти.

— Цього разу я прийшла не за пророцтвами.

— Тоді заходь.

У хаті пахло сухими травами, воском і димом. Раніше цей запах заспокоював мене, але тепер лише посилював тривогу.

Явдоха сіла за стіл і вказала на місце навпроти.

— Питай.

— Ви знали мою матір?

Її рука завмерла над чашкою.

— Знала.

— Як її звали?

Явдоха помовчала, а тоді відповіла:

— Велимира.

Ім'я відгукнулося десь глибоко всередині. Не спогадом, а болісним відчуттям упізнавання. На мить здалося, що я майже чую мамин голос, але щойно спробувала вхопитися за це відчуття, воно зникло.

— Вона приходила до вас, коли я була маленькою?

— Так.

— Чого вона боялася?

Явдоха відвела погляд до вікна.

— Прийшла вночі. Перелякана, виснажена. Просила допомогти врятувати свою дитину.

— Від кого?

— Імені не назвала.

— Але знала, хто становить загрозу?

— Знала достатньо, щоб боятися.

Перед очима знову постала мама, нерухома на землі, і Влас навколішки поруч із нею. Його закривавлені руки не давали мені спокою.

— Ви допомогли їй?

На обличчі Явдохи промайнув біль.

— Я намагалася.

— Але не змогли.

Вона не заперечила.

— Влас, — я змусила себе поставити запитання, заради якого прийшла. — Чому він був тієї ночі біля моєї матері?

Явдоха повільно підняла голову.

— Ти бачила його?

— Він стояв навколішки поруч із нею. Його руки були в крові.

Вимовляти це вголос виявилося важче, ніж я очікувала. Досі той образ залишався уривком пам'яті, у правдивості якого я не могла бути певна. Тепер він ніби набув ваги.

— Не поспішай із висновками, — сказала Явдоха.

— Ви знали, що він там був?

Вона промовчала.

— Він убив її?

Власний голос прозвучав ледь чутно.

— Я не сказала цього.

— Але й не заперечили.

— Ти бачила лише частину того, що сталося.

— Тоді розкажіть решту!

Я сама здивувалася різкості свого голосу, але стримуватися більше не могла.

— Я не пам'ятаю власної матері. Не знаю, чому мене забрали від неї, хто тримав мене тієї ночі й що сталося потім. А тепер з'ясовується, що Влас був поруч, коли вона померла. Ви справді очікуєте, що я просто чекатиму, поки пам'ять сама вирішить, чим зі мною поділитися?

Явдоха витримала мій погляд.

— Ні. Але ти маєш зрозуміти: те, що повертається до тебе, не завжди показує всю правду.

— А якщо я більше нічого не згадаю?

— Згадаєш.

Упевненість у її голосі змусила мене завмерти.

— Звідки ви знаєте?

— Бо минуле вже почало повертатися.

Я хотіла запитати ще щось, але зрозуміла, що знову ходжу по колу. Явдоха визнавала рівно стільки, скільки вважала за потрібне, а решту ховала за обережними словами.

Тож я змінила тему.

— А ті, кого я все життя вважала своїми батьками? Хто вони насправді?

Цього разу Явдоха не відвела очей.

— Вони не були тими, ким ти їх вважала.

У мене похололи пальці.

— Вони мені не рідні?

— Я не сказала, що вони не були твоїми батьками. Лише те, що ти не знала всієї правди про них.

— Якої саме?

Явдоха провела пальцем по краю чашки.

— Вони виконували чужу волю.

— Чию?

— Ту, що була визначена задовго до твоєї появи.

Я не відразу збагнула сенс її слів.

— Тобто хтось вирішив мою долю ще до мого народження?

— Так.

— І якби не вони, на їхньому місці опинилися б інші?

— Так.

Вона говорила спокійно, майже буденно. Саме це й налякало найбільше.

Усе моє життя могло бути частиною чужого задуму. Люди, яких я любила й називала родиною, виконували чиїсь накази. Мати боялася за мене настільки, що серед ночі шукала допомоги в Явдохи. А Влас був там, коли все змінилося.

І ніхто не збирався пояснювати мені чому.

— Що в мені було такого, що хтось вирішив розпоряджатися моїм життям ще до мого народження?

Явдоха подивилася на мене з виразом, якого я не змогла розтлумачити.

— Не все, що визначене наперед, відбувається так, як задумано.

— Це не відповідь.

— Іншої я поки що не можу тобі дати.

Безсилля поступово перетворювалося на гнів. Я прийшла сюди по бодай одну опору, а натомість отримувала нові причини сумніватися в усьому.

— Тоді хто я?

Явдоха замовкла.

Я чекала, сподіваючись, що цього разу вона нарешті пояснить, чому моє дитинство зникло з пам'яті й чому минуле поверталося уривками.

Але вона лише відсунула чашку.

— Поки що не довіряй усьому, що бачиш.

Я згадала Власа, його закривавлені руки й нерухоме тіло матері.

— Ви про мої спогади?

— Пам'ять не завжди повертає минуле таким, яким воно було. Іноді вона зберігає лише те, що людина здатна витримати.

— А іноді приховує те, чого не хочеться пам'ятати?

— Іноді.

Ці слова не виправдовували Власа, але й не дозволяли звинуватити його. Можливо, я бачила лише наслідки того, що сталося. Можливо, найважливішого досі не пам'ятала.

Та від думки, що навіть власній пам'яті не можна довіряти, ставало моторошно.

Я підвелася.

— Якщо ви знали мою матір і намагалися їй допомогти, чому ніколи не розповіли мені про неї?

Явдоха опустила очі.

— Бо ти мала вирости, перш ніж зможеш почути її історію.