Хто я?

Червона нитка тягнулася переді мною, гублячись у темряві між деревами.

Я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися, але варто було подумки торкнутися її, як усе навколо зникло.

І я знову стала маленькою.

Хтось міцно тримав мене й тягнув крізь темряву. Чужа долоня затуляла рот, не даючи скрикнути. Я виривалася, хапалася за все, до чого могла дотягнутися, але мене не відпускали.

Обличчя того, хто забирав мене, залишалося невидимим.

Попереду лежала мама.

Нерухома. Її білий одяг темнів від крові, волосся розсипалося по землі. Я хотіла кинутися до неї, розбудити, обійняти, але чужа рука тягнула мене геть.

Я пручалася, намагалася вирватися хоча б на мить, а тоді озирнулася востаннє.

І побачила Власа.

Він був молодшим, та я впізнала його відразу. Стояв навколішки біля мами, схиливши голову. На одязі темніли криваві плями, руки теж були в крові.

Влас не дивився на мене.

Не намагався зупинити того, хто забирав мене. Не озивався. Просто залишався поруч із маминим тілом.

Я намагалася закричати крізь чужу долоню, покликати його, змусити озирнутися. Хотіла, щоб він урятував мене, не дозволив відвести від мами.

Але Влас не повернув голови.

Відстань між нами зростала. Темрява поглинала дерева, землю, мамине тіло.

Останнім я бачила його закривавлені руки біля її нерухомого тіла.

А потім усе провалилося в темряву.

Я різко вдихнула й розплющила очі.

Переді мною знову була церква. Холодний камінь під долонями, нічний ліс, тихий шелест листя. Червоної нитки більше не було.

Але побачене нікуди не зникло.

Сльози покотилися по щоках. Я притиснула долоню до рота, намагаючись стримати схлипування, та біль виявився сильнішим.

Мама. Влас. Кров.

Хотілося вірити, що це лише сон. Що жінка на землі не була моєю матір'ю, а закривавлені руки Власа нічого не означали. Що я могла просто розплющити очі й забути все, як забувала інші дивні видіння.

Та спогад не зникав.

До певного віку дитячі спогади й без того залишаються уривчастими: окремі обличчя, запахи, голоси. Тому я ніколи особливо не замислювалася, чому майже не пам'ятаю власного дитинства. Вважала, що з часом забула те, що не мало значення.

Тепер ця думка здавалася безглуздою.

Я не просто забула дитинство.

Я не пам'ятала власної матері.

Її обличчя викликало в мені біль, якого не могла породити чужа історія. Я впізнала її не розумом, а чимось глибшим, чому не мала пояснення.

А поруч із нею був Влас.

Звідки він знав мою матір? Що робив біля неї тієї ночі? Чому його руки були в крові? І найстрашніше — чому він не спробував мене зупинити, коли мене забирали?

Я похитала головою.

Можливо, він намагався врятувати маму й не встиг. Можливо, його руки були в крові, бо він намагався допомогти їй. А я, налякана дитина, просто не розуміла, що відбувається.

Я чіплялася за ці пояснення, бо не хотіла вірити в найгірше.

Але жодне з них не було відповіддю.

Я не знала, хто забрав мене від матері, куди мене несли й чому цей спогад повернувся саме тепер.

Знала лише одне: Влас був там.

І досі не розповів мені правди.

Я витерла обличчя й подивилася в темряву між деревами. Ніч мовчала, не даючи жодної підказки.

Уперше мене лякав не сам спогад про минуле, а чоловік, якому я звикла довіряти.

Його погляд у ресторані. Стриманий голос. Прохання не поспішати з вибором. Усі ті моменти, коли він залишав мене перед новими запитаннями й відступав саме тоді, коли я намагалася наблизитися до правди.

А що, як він боявся не того, що я оберу Радослава?

Що, як він боявся, що я згадаю?

Від цієї думки всередині все стиснулося.

Ні, я не могла робити висновки лише на підставі уривка спогаду. Не знала, що насправді сталося тієї ночі, й не мала права перетворювати страх на вирок.

Але й удавати, що нічого не змінилося, більше не могла.

Якщо Влас знав мою матір, він міг розповісти мені про неї. Якщо був свідком тієї ночі, міг пояснити, чому мене забрали. А якщо знав, чому я втратила пам'ять, то, можливо, саме в нього ховалися відповіді, яких я так довго шукала.

Я повільно підвелася, спираючись на холодний камінь. Ноги ще тремтіли, а на щоках залишалися сліди сліз.

Не знала, чи вистачить мені сил подивитися Власові в очі й запитати про побачене. Не знала й того, чи зможу повірити його словам.

Та тепер у мене було запитання, від якого я вже не могла втекти.

Якщо Влас був поруч у ту ніч, коли зникла моя мати, то ким він був для мене до того, як я забула?