Цього разу - сама

Радослав підвіз мене додому, але я не поспішала виходити з машини.

Попри приємний вечір, думки знову поверталися до Власа. Його поява в ресторані, дивні попередження й раптовий відхід не давали спокою.

— Ти про щось думаєш, — озвався Радослав.

— Невже так помітно?

— Для мене — так.

Він не став розпитувати, і я була вдячна за це.

— Дякую за вечір.

— Яромиро, — зупинив він мене, коли я вже відчинила дверцята. — Не хочу, щоб ти думала, ніби мусиш щось вирішити зараз. Але й удавати, що між нами нічого немає, не збираюся.

— Я знаю.

— Тоді на добраніч.

— На добраніч, Радославе.

Я зачинила дверцята й дочекалася, поки його машина зникне за поворотом. У квартирі було тихо. Скинувши куртку, я поклала сумку на тумбу, але до кімнати так і не дійшла — задзвонив телефон.

Світлана.

— Привіт.

— Ну нарешті! Я вже думала, ти й зі мною вирішила не розмовляти.

— Світлано, я просто…

— Ти була з Радославом?

— Так. Ми повечеряли.

— І як? Добре провели час?

У її голосі відчувалося роздратування.

— Якщо хочеш щось сказати, говори прямо.

— Ти справді збираєшся обрати Радослава?

— Я нікого не обирала.

— Тоді чому поводишся так, ніби все вирішила?

— Бо хочу хоча б раз зробити щось для себе, а не тому, що хтось вважає це правильним!

На тому кінці запала тиша.

— А про Власа ти подумала? — нарешті запитала Світлана.

— До чого тут він?

— Яромиро, він стільки років був поруч із тобою…

— Що означає «був поруч»? Чому я йому щось винна?

— Я цього не казала.

— Але саме це ти намагаєшся мені довести.

Світлана важко зітхнула.

— Ти просто не розумієш.

— То поясни! Не натякай і не змушуй мене здогадуватися. Скажи нарешті, що ви всі приховуєте!

— Не все можна пояснити одним реченням.

— Мені потрібна не коротка відповідь, а правда.

— Тоді почни із себе. Ти впевнена, що Радослав тобі справді потрібен? Чи просто тримаєшся за того, хто готовий давати відповіді?

Я замовкла.

Це запитання й без неї не давало мені спокою.

— Не знаю. Саме тому й намагаюся розібратися.

— А про Власа подумала? Що він відчув, коли побачив вас разом?

Я завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

— Він бачив, як ти цілувала Радослава.

Повітря раптом стало важким.

— Звідки ти знаєш?

— Я говорила з ним.

Я відвернулася до вікна. За склом мерехтіли вогні сусідніх будинків, але я їх майже не помічала.

Отже, Влас бачив наш поцілунок. І все одно нічого не сказав. Лише з'явився в ресторані, подивився на мене й знову попросив не поспішати.

— Чому ти не сказала раніше?

— А що б це змінило?

— Не знаю! Але це стосується мене!

— Я просто не хочу, щоб ти наробила помилок.

— А якщо помилюся? — голос мимоволі зірвався. — Якщо повірю не тим людям або оберу не того чоловіка? Це буде моя помилка, Світлано. Моя! Я маю на неї право.

— Ти несправедлива.

— Я просто втомилася від того, що всі навколо ніби знають про мене більше, ніж я сама. Ви чекаєте, коли я щось згадаю, зрозумію чи зроблю правильний вибір. Але ніхто не питає, чого хочу я!

— Яромиро…

— Мені потрібно побути самій.

— Ти знову тікаєш від розмови.

— А ти знову намагаєшся вирішити за мене.

Я не стала чекати відповіді й завершила виклик.

Телефон залишився в руці. Кілька секунд я дивилася на екран, перш ніж покласти його на тумбу.

Світлана була однією з небагатьох, кому я довіряла. Та останнім часом навіть поруч із нею почувалася так, ніби від мене приховують щось важливе.

Можливо, вона справді хотіла мене захистити. Але хіба для цього потрібно позбавляти мене права знати правду?

Я схопила куртку й вийшла з квартири. Мені потрібні були повітря й тиша — місце, де ніхто не ставитиме запитань і не намагатиметься вирішити за мене.

Ноги самі привели мене до церкви, де я вже шукала відповіді раніше.

Зупинившись біля входу, я заплющила очі, намагаючись заспокоїтися. Та замість тиші в голові знову зринули уривки сьогоднішнього дня: погляд Власа, слова Радослава, ім’я Додоли.

А потім перед внутрішнім зором промайнула червона нитка.

Я мимоволі здригнулася. Та сама, що була у вінку. Та, яку так часто останнім часом бачила у своїх видіннях.