Не втрачай себе

— То хто така Додола, Радославе?

Він мовчки дивився на мене.

— Ти справді хочеш це знати? — нарешті запитав він.

— А ти досі не зрозумів?

Радослав опустив погляд на вінок. Червона нитка зачепилася за мій палець.

— Є речі, які складно пояснити, не знаючи всього, що їм передувало.

— Тоді почни з того, що знаєш.

Він провів долонею по потилиці.

— Не тут.

— Знову відкладаєш розмову?

— Ні. Ти ледве тримаєшся на ногах. Поговоримо, коли ти відпочинеш.

Я хотіла заперечити, але голова досі паморочилася.

— Добре. Але ми до цього повернемося.

— Повернемося.

Цього разу він не став удавати, ніби не розуміє моїх запитань.

Радослав допоміг мені підвестися, забрав вінок і подав руку.

— Мені потрібна правда, а не відпочинок.

— Знаю.

— Тоді не проси мене забути про все це.

Він затримав на мені погляд.

— Не прошу.

Ми рушили до інших працівників, але думками я залишалася на тій галявині.

Додола. Двоє чоловіків. Червона нитка. Голос, який попереджав, щоб я не дозволила їй зробити цей вибір знову.

Я досі не розуміла, ким була та жінка й чому її рішення мало таке значення для нас із Радославом та Власом. Проте тепер знала напевно: мої сни не були випадковими.

А Радослав приховував більше, ніж хотів визнавати.

До кінця робочого дня я кілька разів намагалася повернутися до розмови, але щоразу чула одне й те саме:

— Поговоримо пізніше.

Він не уникав мене, жартував і поводився як завжди. Та варто було згадати Додолу, як його обличчя ставало серйозним.

Зрештою я перестала наполягати. Не тому, що відмовилася від пошуків, а тому, що більше не хотіла витрачати сили на розмову, яка нікуди не вела.

Мені потрібен був час, щоб осмислити побачене. Радославу — вирішити, скільки правди він готовий відкрити.

До вечора втома стала майже нестерпною.

День знову виявився довшим, ніж я сподівалася. Кожна відповідь породжувала нові запитання, а після сьогоднішнього видіння я вже не розуміла, де закінчуються спогади й починаються сни.

Хотілося хоча б ненадовго перестати думати.

— Ти сьогодні зовсім не відпочивала, — зауважив Радослав, коли ми вийшли надвір.

— Схоже, забула, як це робиться.

— Тоді ходімо вечеряти.

Я здивовано глянула на нього.

— Намагаєшся мене відволікти?

— А якщо так?

— Не спрацює.

— Побачимо.

Його усмішка змусила мене всміхнутися у відповідь.

Можливо, він просто хотів дати мені перепочинок. А може, боявся, що після сьогоднішньої розмови я знову віддалюся.

Я не стала питати. Мені й самій хотілося бодай на вечір забути про розкопки, святилище й Додолу. Побути звичайною дівчиною поруч із чоловіком, який мені подобався.

Дорогою Радослав підтримував легку розмову. Ми говорили про роботу й повсякденні дрібниці, кілька разів сміялися. Напруга потроху відступала.

Після нашого поцілунку між нами щось змінилося. Радослав більше не приховував свого ставлення, а я перестала вдавати, ніби його увага мене не зачіпає.

Поруч із ним було добре. Просто.

Принаймні до тієї миті, коли ми зайшли до ресторану.

Влас сидів біля вікна.

Помітивши нас, він перевів погляд із мене на Радослава, затримавшись на його руці, що лежала в мене на спині.

Радослав теж його побачив, але руки не прибрав. Навпаки, трохи впевненіше торкнувся моєї спини.

Влас підвівся.

— Не очікував вас тут побачити.

— Ми теж не планували зустрічей, — спокійно відповів Радослав.

Вони потиснули руки. Жодної відкритої ворожості, жодного слова, яке можна було б сприйняти як виклик. Та за їхньою стриманістю ховалося щось більше.

— Я саме збирався йти, — сказав Влас.

Радослав відсунув для мене стілець.

— Тоді не затримуватимемо.

Влас подивився на мене.

— Яромиро.

— Що?

Він ненадовго замовк, ніби вагався.

— Не поспішай.

Я насупилася.

— З чим?

— Із тим, що може змінити тебе.

Усередині похололо.

Після сьогоднішнього видіння ці слова прозвучали надто знайомо. На галявині теж ішлося про вибір. А жінка, чиє обличчя нагадувало моє відображення, торкалася червоної нитки й говорила, що я знову забула.

— Власе, що ти маєш на увазі?

— Ти сама зрозумієш.

Радослав помітно напружився.

— Якщо вже почав, не залишай половину фрази.

Влас перевів на нього погляд.

— А хіба це твоя справа?

— Якщо це стосується Яромири — так.

Вони замовкли, дивлячись один на одного. Звичайна вечеря, на яку я так сподівалася, знову перетворювалася на загадку, де мені відводили роль сторонньої.

— Досить, — урвала я. — Якщо хтось із вас знає щось про мене, то нехай скаже прямо. Я більше не збираюся розгадувати ваші натяки.

Влас опустив очі. На мить здалося, що він нарешті наважиться розповісти правду.

Але він відступив.

— Не хочу заважати вашому вечору.

Узявши телефон, Влас рушив до виходу, проте біля дверей зупинився й озирнувся.

— І ще, Яромиро. Який би вибір ти не зробила, не втрачай себе.

Він пішов, залишивши мене з відчуттям, ніби я щойно була за крок від важливої відповіді.

— Ти йому віриш? — запитав Радослав.

— Не знаю.

— А хочеш вірити?

Я замислилася.

— Я хочу знати правду. А потім уже вирішувати, кому довіряти.

— Справедливо.

Радослав сів навпроти й провів пальцем по краю склянки.

— Я теж не хочу, щоб ти поспішала. Але не можу роками стояти осторонь і вдавати, ніби мені байдуже.

— Я навіть не розумію, про який вибір ви обоє говорите.

— Можливо, тому, що він іще не настав.

У його голосі не було докору.

— Ми тільки нещодавно стали ближчими. Я не очікую, що ти вже знаєш, чого хочеш через місяць чи рік.