Перш ніж повторити

Після вчорашнього вечора між нами щось змінилося.

Радослав не говорив про поцілунок, але його видавали погляди, ледь помітна усмішка й те, як він затримувався поруч довше, ніж було потрібно.

Я сама потягнулася до нього. Та тепер не могла зрозуміти, чого насправді хотіла: бути з Радославом чи просто заглушити запитання, на які не мала відповідей.

Особливо ті, що стосувалися Власа.

Тому вирішила зосередитися на роботі. Серед уламків минулого було простіше дихати: кожна знахідка мала своє місце, кожну загадку можна було спробувати розгадати. На відміну від мого життя, де відповіді лише породжували нові запитання.

Та тієї ночі сон знову не приходив.

Ти повинна забути.

Слова, почуті в одному з попередніх сновидінь, не давали спокою. Хто їх вимовив — мати, Явдоха чи хтось інший? І що саме вони хотіли стерти з моєї пам’яті?

Заплющила очі.

Спершу почула потріскування вогню, відчула запах сухих трав і диму. А коли розплющила повіки, замість кімнати побачила лісову галявину.

Над головою розкинулося зоряне небо. Навколо багаття танцювали люди у світлому вбранні, лунала музика сопілок, а в повітрі змішувалися сміх і співи.

Місце здавалося дивно знайомим. Ніби колись я знала тут кожну стежку й кожне дерево.

— Знову прийшла, — озвалася Мокош.

Богиня стояла біля вогню, спокійна й загадкова.

— Я не знаю, як сюди потрапила.

— А якби знала, повірила б усьому, що побачиш?

Я не відповіла. Мій погляд уже ковзнув до іншого краю галявини.

Біля старого дуба стояв Влас.

Молодший, без звичної тіні втоми в очах, він дивився на Додолу, не приховуючи зацікавлення. У його погляді було щось більше за просту симпатію — терпляче очікування людини, яка прийшла сюди заради однієї-єдиної зустрічі.

— Він знову чекає, — промовила Мокош.

— На Додолу?

Відповіді не було.

До богині підійшов інший чоловік.

Радослав.

Він упевнено простягнув їй руку. Додола затримала на ньому погляд, а потім озирнулася на Власа.

Той не рушив з місця. Не покликав її, не спробував зупинити. Лише дивився, і в його очах ховався біль, якого він не дозволяв собі показати.

Додола вагалася, але зрештою прийняла руку Радослава.

Вони зникли серед танцювальників, залишивши Власа самого під дубом.

— Він знав її ще тоді, — прошепотіла я.

— Довше, ніж ти пам’ятаєш, — відповіла Мокош.

Земля ніби хитнулася під ногами.

— Що це означає?

— Ти хочеш отримати відповідь, яка позбавить тебе сумнівів. Але чи стане вона правдою лише тому, що тобі легше буде в неї повірити?

Мені набридли загадки. Я хотіла знати, що пов’язувало цих двох чоловіків із Додолою і чому їхня історія викликала в мені такий біль.

Мокош простягнула долоню. На ній лежала тонка червона нитка.

— Візьми.

Коли нитка торкнулася моїх пальців, я відчула ледь помітне тепло.

— Що вона означає?

— Нагадує, що не все, до чого тебе тягне, веде туди, куди потрібно.

— Ти про Власа чи Радослава?

Мокош промовчала.

Поруч з'явилася Додола. Її світле вбрання ледь торкалося трави, а дрібні квіти у волоссі тремтіли від подиху вітру.

— Ти так боїшся помилитися, що вже не чуєш себе, — сказала вона.

— Як мені зрозуміти, чого хочу, якщо навіть власного минулого не пам’ятаю?

У погляді богині промайнув біль.

— Почни з того, чого боїшся найбільше.

— Забути?

— Згадати.

Вогонь спалахнув, освітлюючи галявину. На мить я побачила Власа. Тепер він виглядав так, як у сучасному житті: стриманий, закритий, майже непроникний.

Хотіла підійти до нього, та між нами опустилася темрява.

Червона нитка вислизнула з моєї долоні й потягнулася за межі галявини.

— Не йди за нею, — попередила Мокош.

— Чому?

— Цього разу ти повинна зробити вибір сама.

Я озирнулася до Додоли, але її вже не було.

Залишився лише Влас. Він не простягав руки й не намагався мене зупинити. Просто дивився, ніби чекав, коли я сама наважуся зробити крок.

Темрява накрила галявину.

Я прокинулася з різким вдихом. Серце шалено калатало, долоні були холодними.

Розтиснула пальці. Червоної нитки, звісно, не було — лише сліди від нігтів на шкірі.

— Додола, — прошепотіла я.

Її ім’я відгукнулося всередині дивним болем.

Чому уві сні поруч із нею були саме Влас і Радослав? Чому Мокош стверджувала, що Влас знав її довше, ніж я пам’ятаю? І чому мені здавалося, що їхня історія стосується не лише богів?

Надворі поволі світало.

Я мала побачити обох. Придивитися до їхніх реакцій, спробувати зрозуміти, що вони приховують.

Та найбільше боялася, що відповіді вже існують, а я просто не хочу їх бачити.

Наступного ранку Радослав зустрів мене біля розкопу й простягнув каву.

— Знову снилися кошмари?

Я насторожилася.

— Чому ти так вирішив?

— Останнім часом ти виглядаєш так, ніби щоночі повертаєшся звідти, звідки краще було б не повертатися.

Від його слів по спині пробіг холодок.

Після поцілунку Радослав став відвертішим. Частіше всміхався, торкався мого плеча, проходячи повз, і дивився так, ніби між нами вже виникла домовленість.

Я не була впевнена, що готова до цього, але й відступати не хотіла.

— Сьогодні працюватимеш біля кам’яного виступу? — запитав він.

— Так. Хочу перевірити ділянку, яку вчора не встигла оглянути.

— Якщо щось знайдеш, поклич мене.

— Я вмію працювати самостійно.

— Знаю. Просто не хочу, щоб ти знову знепритомніла.

— Це було лише раз.

— Мені вистачило.

Він відійшов до інших працівників, а я залишилася з кавою в руках.

У пам’яті знову постала Додола, яка вагалася між двома чоловіками. Один простягав їй руку, інший мовчки чекав під дубом, ніби вже знав, чим усе закінчиться.