Між почуттям і бажанням

Знову довго не вдавалося заснути.

Щойно заплющувала очі, переді мною поставав Радослав: його погляд, тепло долонь і поцілунок, який я подарувала йому сама.

Справжній. Не вимушений, не нав’язаний чужою волею.

Тієї миті мені просто хотілося перестати думати. Про Власа, дивні сни й минуле, яке вперто ховалося за межею пам’яті.

Тепер, лежачи в темряві, я не могла зрозуміти, чи варто шкодувати про свій вчинок.

Згадка про поцілунок викликала дивне тепло. І саме це лякало найбільше. Якби відчувала лише жаль, усе було б набагато простіше.

Сон прийшов майже непомітно.

Цього разу ліс зустрів мене не туманом. Між деревами просочувалося золотаве світло, пахло вологою землею, травами й димом, а десь неподалік тихо дзюркотіла вода.

На невеликій галявині горіло багаття.

Біля нього сиділа Додола. Її світла сукня майже світилася в сутінках, а у волоссі біліли дрібні квіти. Поруч вмостилася інша жінка. Темне волосся спадало їй на плечі, на колінах лежало веретено, а між пальцями тягнулася тонка нитка. Вона працювала зосереджено, час від часу поглядаючи на полум’я.

— Підійди, — покликала Додола.

Я наблизилася. Трава під ногами була вологою, а тепло від багаття відчувалося навіть на відстані.

— Де я?

— Там, де спогади ще не навчилися брехати, — відповіла Додола.

Завмерла, намагаючись збагнути її слова.

Жінка з веретеном підняла на мене погляд.

— Не все, що побачиш, варто приймати за правду.

— Хто ви?

Вона ледь усміхнулася.

— Та, що бачить нитки.

— Мокош, — тихо промовила Додола.

Ім’я відгукнулося десь глибоко всередині. Не могла пояснити чому, але відчула дивне хвилювання, наче почула щось давно знайоме.

Мокош знову зосередилася на роботі.

— Ти зробила вибір?

Серце здригнулося.

Перед очима промайнув Радослав: його обличчя зовсім близько, дотик руки до моєї щоки.

— Не знаю.

— Але поцілувала його, — зауважила Додола.

Щоки спалахнули.

— Звідки ти…

— Деякі речі не потрібно бачити, щоб знати про них.

У її голосі не було ні осуду, ні насмішки. Лише незрозумілий мені смуток.

Мокош потягнула нитку. Веретено завмерло, а світ навколо раптом здригнувся.

Галявина наповнилася людьми. Горіли вогнища, лунала музика, хтось сміявся, хтось танцював. Усе було таким живим, що на мить я забула про сон.

Серед натовпу стояла дівчина.

Знайома. Надто знайома, щоб бути просто випадковим обличчям.

Поруч із нею — інша, зі світлим волоссям і вінком із польових квітів. Вони про щось розмовляли, час від часу поглядаючи в бік чоловіків біля багаття.

— Вона була поруч із тобою, — сказала Додола.

— Хто?

— Та, кому ти довіряла.

Я намагалася роздивитися обличчя темноволосої дівчини, вхопитися бодай за якусь деталь, що допомогла б пригадати її ім’я.

Марно.

Пам’ять мовчала, хоча всередині вже народжувалося болісне відчуття втрати. Наче я забула не просто людину, а цілу частину власного життя.

Раптом до дівчат підійшов Влас.

Він виглядав молодшим, але впізнала його відразу. Ті самі очі, той самий спокій у рухах.

Влас щось сказав, і темноволоса дівчина засміялася. Вони трималися невимушено, як люди, які давно знають одне одного й не потребують зайвих слів.

Він не намагався привернути її увагу й не шукав приводу затриматися поруч. Просто розмовляв із нею, наче це було найприродніше у світі.

— Він знав тебе ще тоді, — промовила Додола.

— Довше, ніж ти зараз пам’ятаєш, — додала Мокош.

Я не відводила погляду від Власа.

Боляче було не через те, що він розмовляв з іншою. Річ була в дивному відчутті, ніби колись між нами існувало щось важливе. Щось, чого тепер не могла пригадати.

Та перш ніж я встигла розібратися у власних відчуттях, картина змінилася.

На іншому кінці галявини стояв Радослав.

Його погляд одразу знайшов світловолосу дівчину. Він рушив до неї без вагань, упевнено скорочуючи відстань.

Щось говорив, усміхався, жестикулював. Спочатку дівчина слухала насторожено, та невдовзі й сама всміхнулася.

Між ними було щось зовсім інше, ніж між Власом і темноволосою дівчиною. Більше вогню, руху, відкритого зацікавлення. Радослав не чекав, поки його помітять. Він сам ішов назустріч тому, чого хотів.

— Він завжди був таким, — сказала Додола.

— Яким?

— Якщо чогось хотів — ішов до цього.

Мокош провела пальцями по нитці й трохи послабила натяг.

— Одні почуття приходять тихо. Інші спалахують, перш ніж ти встигаєш зрозуміти, що сталося.

Я дивилася на дві картини й мимоволі порівнювала їх із власним життям.

Влас — спокій, дивне відчуття знайомості, ніби поруч із ним можна перестати прикидатися кимось іншим.

Радослав — сила, прямота, впевненість. Поруч із ним не доводилося вгадувати, чи хоче він бачити мене біля себе.

— І що з цього справжнє? — запитала я.

Мокош підняла очі.

— Ти знову питаєш не те.

— А що потрібно запитати?

— Чи потягнулася ти до нього, бо хотіла бути саме з ним. Чи тому, що поруч із ним тобі стало легше не боятися.

Я не знайшла відповіді.

Потяг до Радослава був справжнім. Не могла заперечувати цього, як не могла забути тепло його долонь і власне бажання скоротити відстань між нами.

Він не змушував мене здогадуватися про свої наміри. Якщо хотів бути поруч — давав це зрозуміти. Якщо пропонував допомогу — не залишав мене саму з проблемою. Поруч із ним здавалося, що ситуація ще не вислизнула з-під контролю.

А Влас не обіцяв певності. Він залишав мені простір, не вимагав довіри й не намагався втримати біля себе.

Та його мовчання часом тривожило сильніше за будь-які слова.

Не знала, що важило більше.

Мокош простягнула руку. На долоні лежала тонка червона нитка. Один її кінець тягнувся до дівчини на галявині, другий губився між деревами.