Мить, що видалася вибором

Після чергового дивного сну, майже не спала. А наступного дня почала дивитися на Власа інакше.

Зовні нічого не змінилося. Він залишався таким самим спокійним, не нав’язувався, не ставив зайвих запитань і не намагався випитати, що відбувається в моїй голові.

Раніше це заспокоювало. Тепер насторожувало.

Знову й знову поверталася до побаченого уві сні: лісу, чаші в руках Явдохи, матері, яка просила мене забути. І Власа, що стояв осторонь, ніби знав, чим усе закінчиться.

Не могла бути певна, що сон відтворив справжні події. Та відчуття не зникало.

Влас знав щось про моє минуле. Можливо, набагато більше, ніж говорив.

— Я дещо дізнався про твоїх батьків.

Голос Радослава вирвав мене з роздумів.

— Що саме?

— Знайшов людей, які можуть знати, що сталося після твого зникнення. Дещо вдалося перевірити. Вони погодилися зустрітися.

У грудях стислося.

— Коли?

— Можемо поїхати зараз.

Не стала розпитувати далі. Якщо існував бодай найменший шанс дізнатися правду про те, що сталося десять років тому, я не могла його проґавити.

До місця зустрічі дісталися, коли вже сутеніло.

Щойно вийшла з машини, зрозуміла, що щось не так.

Будівля, яку Радослав називав місцем зустрічі, була частково зруйнована. Стіни вкрилися тріщинами, частина даху обвалилася, а навколо лежали уламки цегли й дерев’яних конструкцій.

Я завмерла біля машини.

— Що сталося?

Радослав оглянув територію.

— Не знаю. Схоже, ми запізнилися.

Поблизу працювали люди. Одні розчищали завали, інші говорили телефоном або стояли осторонь, розгублено дивлячись на руїни.

Один із чоловіків помітив нас і підійшов.

— Ви до них?

Радослав кивнув.

— Так. Що тут сталося?

— Самі ще не розуміємо. Усе дуже швидко відбулося.

— Ви були тут до обвалу?

— Був.

Радослав одразу зосередився на ньому.

— Бачили когось?

Чоловік замислився.

— Одного чоловіка.

Мимоволі затримала подих.

— Якого? — запитав Радослав.

— Не знаю. Не розмовляв із ним.

— Але бачили?

— Так. Стояв он там.

Він показав на протилежний бік дороги.

— Коли саме?

— Незадовго до обвалу. Принаймні, здається.

Радослав насупився.

— Ви впевнені?

— Я ж не дивився на годинник. Тут усе закрутилося так швидко, що не до того було.

Радослав дістав телефон і відкрив фотографію.

— Подивіться. Впізнаєте цього чоловіка?

На екрані з’явився Влас.

У мене перехопило подих.

Чоловік нахилився ближче, уважно придивився до знімка, а тоді повільно кивнув.

— Так… Схожий.

— Схожий чи це він? — уточнив Радослав.

— Не можу сказати напевно. Уже темніло, він стояв далеко. Я бачив його недовго.

— Але ви думаєте, що це був він? — запитала я.

Чоловік знизав плечима.

— Думаю, так.

Думаю.

Одне слово, яке нічого не доводило, але вже встигло посіяти сумнів.

Я дивилася на фотографію Власа, намагаючись зрозуміти, що відчуваю. Страх? Недовіру? Чи розчарування від думки, що людина, поруч із якою почувалася в безпеці, могла виявитися зовсім не тією, за кого я її мала?

— Ви бачили, як він щось робив? — запитала я.

— Ні.

— Він заходив усередину?

— Не бачив.

— Тоді чому ви вирішили, що він якось пов’язаний із тим, що сталося?

Чоловік зніяковів.

— Я цього не казав. Просто запам’ятав його, бо він дивно поводився.

— Як саме?

— Стояв і дивився на будівлю.

Замовкла.

Цього вистачало, щоб насторожитися, але було недостатньо, щоб звинуватити.

Радослав подякував чоловікові, і ми відійшли від завалу.

Мовчала, намагаючись упорядкувати думки.

— Ти все одно думаєш, що це він, — нарешті промовив Радослав.

— Я не знаю.

— Але сумніваєшся.

— Після всього, що відбувається, як мені не сумніватися?

Він кілька секунд мовчав.

— Яромиро, не хочу, щоб ти вірила мені лише тому, що я щось сказав.

Здивовано подивилася на нього.

— Тоді чого ти хочеш?

— Щоб ти сама поставила запитання й вирішила, яким відповідям вірити.

Радослав не намагався переконати мене, не пропонував готового пояснення й не вимагав довіри. Просто залишив мені право сумніватися.

І чомусь це подіяло сильніше за будь-які докази.

Дорогою назад майже не говорила. За вікном пропливали вечірні вулиці, а в голові знову поставали ті самі образи.

Ліс. Чаша. Мати. Явдоха. Влас.

Тепер ще й зруйнована будівля.

Пригадала його погляд у тому дивному сні. Руку, що так і не торкнулася моєї. Слово, вимовлене біля лікарняного ліжка.

Пробач.

За що він просив пробачення?

І якщо справді намагався мене захистити, чому ніколи не розповів, від чого саме?

— Ти мені не довіряєш, — тихо промовив Радослав.

Відвернулася від вікна.

— Я вже не знаю, кому довіряти.

— Тоді не довіряй мені, поки не переконаєшся сама. Але якщо хочеш дізнатися правду про своїх батьків, я допоможу її знайти.

Подивилася на нього.

— Чому?

Радослав на мить відвів погляд від дороги, а тоді знову зосередився на керуванні.

— Бо ти маєш право знати, що з тобою сталося.

Він не додав нічого більше.

Я не знала, скільки він сам приховує і що насправді пов’язує його з моїми батьками. Але в його словах не було ані обіцянки, що все буде добре, ані вимоги повірити йому наосліп.

Лише визнання мого права на правду.

Можливо, саме цього мені зараз бракувало.

Біля мого будинку Радослав вимкнув двигун. У салоні запала тиша, і раптом зрозуміла, що не хочу виходити.

— Яромиро…

Повернулася до нього.

— Що?

Він дивився прямо на мене. Без звичних натяків, без спроб спрямувати розмову туди, куди йому потрібно.