Право на пам’ять

Тієї ночі довго не могла заснути.

Слова Світлани не відпускали.

Чого хочу я?

Здавалося, відповідь мала бути простою. Та що довше розмірковувала, то сильніше губилася.

Перед очима знову поставав Влас: спокійний погляд, обережність, звичка не тиснути й нічого не вимагати навзаєм. Він просто залишався поруч, наче знав, коли мені це потрібно.

І водночас між нами було стільки невимовленого, що часом я вже не розуміла, чи справді знаю його.

Заплющила очі.

А коли розплющила, знову стояла посеред лісу.

Густий білий туман ховав дерева. У повітрі стояв знайомий запах трав — терпкий, гіркуватий, тривожний.

Попереду виднілася жінка у світлій сукні.

Мама.

Вона була молодою, але трохи старшою, ніж у попередніх спогадах. По щоках текли сльози.

— Мамо…

Жінка підняла голову. В її очах застиг страх, та дивилася вона не на себе — на мене.

Хотілося підійти, обійняти її, запитати, чому плаче, але тіло не слухалося. Між нами залишалася відстань, якої не вдавалося подолати.

З туману за її спиною вийшла Явдоха. У руках вона тримала невелику чашу.

Запах трав став сильнішим.

— Пробач, — прошепотіла мати.

Явдоха поклала їй руку на плече.

— Інакше він її знайде.

Між деревами стояв чоловік.

Влас.

Він дивився на нас, потім перевів погляд на чашу. Обличчя напружилося. На мить здалося, що ось-ось втрутиться.

Але Влас залишився на місці.

Мати підійшла ближче й узяла мене за руку. Її пальці тремтіли.

— Ти повинна забути.

У грудях похололо.

— Що?

Вона лише похитала головою, не перестаючи плакати.

Спробувала відсмикнути руку, та не змогла.

Влас зробив крок уперед.

Явдоха зустрілася з ним поглядом. Між ними зависла важка тиша. Вони ніби розуміли одне одного без слів, тоді як я залишалася єдиною, кому не пояснили, що відбувається.

Явдоха піднесла чашу до моїх губ.

Влас знову подивився на мене.

Наші погляди зустрілися. У його очах промайнув біль, та зрозуміти його причину я не встигла.

Він не сказав ні слова.

Гірка рідина торкнулася язика. Світ хитнувся, дерева розпливлися в білому тумані.

Останнім побачила обличчя Власа.

Він дивився так, наче знав, що я забуду його, і не міг із цим змиритися.

А потім настала темрява.

Біле світло. Лікарняна палата.

Лежала на ліжку, не маючи змоги поворухнутися. Поруч тихо плакала мати.

— Вона нічого не пам’ятає.

Явдоха відповіла не одразу.

— Поки що.

Почулися кроки. Відчинилися двері.

Влас.

Він зупинився біля мого ліжка й довго мовчав. Потім підняв руку, ніби хотів торкнутися мене, але передумав. Пальці завмерли над моєю долонею й повільно опустилися.

— Пробач.

Лише одне слово.

Влас розвернувся й попрямував до дверей, та на порозі зупинився.

— Вона може згадати.

Явдоха нічого не відповіла. Тільки подивилася на мене.

Двері зачинилися.

Різко прокинулася.

Темна кімната зустріла тишею. Кілька секунд не могла зрозуміти, де перебуваю. Серце калатало, а на язику досі відчувалася гіркота. Провела по ньому язиком, намагаючись позбутися чужого присмаку.

Мама. Явдоха. Чаша.

Влас.

І слова, які тепер не давали спокою.

«Інакше він її знайде».

«Вона нічого не пам’ятає».

«Вона може згадати».

Що вони намагалися стерти з моєї пам’яті? І кого боялися настільки, що були готові позбавити мене власного минулого?

Та найбільше непокоїв Влас.

Він був там. Не випадково — у цьому я чомусь не сумнівалася.

Але якщо він брав участь у тому, що зі мною сталося, чому дивився так, наче сам переживав утрату? Чому не зупинив Явдоху, але й не зміг приховати болю?

Можливо, намагався мене захистити. Можливо, вважав, що забуття було єдиним виходом.

А можливо, саме він вирішив, що я не повинна знати правди.

Відкинувши ковдру, сіла на ліжку. Сон уже розвіявся, але відчуття його реальності нікуди не зникало.

Більше не хотілося задовольнятися уривками спогадів і чужими натяками.

Мені потрібно було почути правду від самого Власа. Навіть якщо вона зруйнує все, що я досі про нього думала.