Чого хочу я

Світлана сама знайшла мене ввечері.

Ми зустрілися в невеликій кав’ярні неподалік від центру. Прийшла трохи раніше й сіла біля вікна, замовивши каву, до якої так і не доторкнулася.

— Тільки не кажи, що тобі знову щось снилося, — сказала Світлана замість привітання, сідаючи навпроти.

— Чому ти одразу про сни?

— Бо останнім часом у твоєму житті або сни, або Явдоха, або один із двох загадкових залицяльників. А іноді все це разом.

— Якщо чесно, приблизно так і є.

Світлана всміхнулася, але, помітивши мій вираз обличчя, посерйознішала.

Я розповіла їй про нічний сон, ранкову прогулянку й розмову зі священником. Потім перейшла до розкопок, відкритої папки та прізвищ моїх батьків. Згадала й про те, що Радослав уже певний час шукає людей, які могли б знати, що сталося після мого від’їзду.

Світлана слухала, не перебиваючи.

— І ти про це не знала? — запитала, коли я закінчила.

— Якби не та папка, досі нічого б не підозрювала.

— Дуже в його стилі.

— Допомагати, навіть коли не просять?

— І самостійно вирішувати, коли тобі можна щось розповісти.

Обхопила долонями чашку. Кава вже майже охолола.

— Він пояснив, що поки має лише кілька зачіпок. Не хотів давати мені надію завчасно.

— Це теж на нього схоже.

— А ще сьогодні він поводився дивно. Тримався так, ніби нічого не сталося, а потім сам заговорив про Власа. Сказав, що тепер у мене є кому про мене подбати.

На губах Світлани з’явилася ледь помітна усмішка.

— І ти, звичайно, запитала, чи він ревнує?

— Звідки ти знаєш?

— Бо знаю тебе.

Не втрималася від сміху.

— А він сказав, щоб я не переоцінювала свій вплив на нього.

— Ну, принаймні ти спробувала.

— Світлано!

— Що? Я нічого не сказала.

Ми засміялися, і на мить напруга відступила.

— Найдивніше, що я навіть не розумію, чому його це зачепило. Влас просто був поруч.

— Можливо, саме це й зачепило.

Похитала головою.

— Радослав завжди здавався мені простішим у спілкуванні. Якщо хоче допомогти, не чекає, доки його попросять. Якщо щось думає, зазвичай говорить прямо. З ним принаймні не доводиться вгадувати кожне слово.

— За винятком усього, що стосується твоїх батьків.

Замовкла.

— Так. За винятком цього.

Світлана не стала розвивати думку й натомість запитала:

— А Влас?

Мимоволі подивилася у вікно.

— Він зовсім інший. Не нав’язується, не вимагає уваги. Просто залишається поруч.

— І тобі це подобається?

— Не знаю.

Відповідь прозвучала надто швидко.

Світлана примружилася.

— Ти справді не знаєш чи просто боїшся собі зізнатися?

— А ти сьогодні вирішила допитувати мене замість того, щоб підтримати?

— Я саме цим і займаюся.

Усміхнулася, похитавши головою.

— Мені з ним добре. Але не розумію чому. Він стільки всього недоговорює, а я все одно ловлю себе на тому, що чекаю на нього. І це дратує.

— Не все можна пояснити одразу.

— О, тільки не починай говорити загадками, як усі інші.

— Я не говорю загадками. Просто згадала себе до зустрічі з Бориславом.

Світлана відкинулася на спинку стільця.

— Колись я теж думала, що зможу заздалегідь визначити, хто мені підходить, а хто ні. У мене був чудовий план, а потім з’явився Борислав і все зіпсував.

— Зіпсував?

— Повністю. Довелося знайомитися з ним ближче, замість того щоб триматися свого ідеального плану.

— І ти вважаєш, що це була доля?

— Може. А може, просто збіг.

Вона знизала плечима.

— Але залишитися з ним я вирішила сама. Не тому, що хтось сказав, ніби так правильно, і не тому, що все складалося ідеально. Просто я цього хотіла.

Опустила погляд на чашку.

— А якщо я помилюся?

— Тоді помилишся.

Повільно підняла голову.

— Дуже підбадьорливо.

— Зате чесно. Я не можу пообіцяти, що ти ніколи не пошкодуєш про свій вибір. Але якщо постійно намагатимешся вгадати, яке рішення виявиться правильним, то так і не зрозумієш, чого хочеш насправді.

Промовчала.

— Ти надто багато думаєш про всіх навколо, — продовжила Світлана. — Про те, що знає Явдоха, чого хоче Радослав, що приховує Влас. Намагаєшся зрозуміти їх усіх, перш ніж дозволити собі щось відчути.

— А хіба не потрібно все зрозуміти?

— Було б непогано. Але ти не зобов’язана спочатку розгадати кожну чужу таємницю, щоб розібратися у власних почуттях.

Підняла на неї очі.

— А якщо ці речі пов’язані?

— Можливо, пов’язані. Але це не означає, що ти повинна відкладати власне життя, доки хтось нарешті вирішить розповісти тобі правду.

Згадала папку Радослава, його стриманий погляд і те, як він говорив про Власа. Потім постав перед очима сам Влас — його мовчання, обережні відповіді й дивне відчуття спокою, яке виникало поруч із ним попри всі сумніви.

— То як зрозуміти, чого я хочу? — тихо запитала.

Світлана трохи нахилилася вперед.

— Для початку перестати думати, чого хочуть від тебе інші.

Завмерла.

— І хоча б раз запитати себе, чого хочеш ти.

Відповіді не знайшлося.

За вікном темніло місто. У склі відбивалися вогні кав’ярні, силуети відвідувачів і наше зі Світланою відображення.

Перед очима знову постали двоє чоловіків.

Радослав — упевнений і рішучий. Той, хто сам робить крок назустріч і зазвичай не змушує мене здогадуватися про свої наміри. Принаймні доти, доки справа не торкається того, що він воліє приховати.

Влас — стриманий і загадковий. Він не вимагає, щоб я залишалася поруч, але чомусь щоразу опиняється саме там, де його присутність стає для мене важливою.

Поруч із Радославом почувалася так, ніби знала, куди йду.

Поруч із Власом хотілося зупинитися й просто побути, не шукаючи пояснення кожному відчуттю.